|
|
Еволюція механізму врегулювання суперечок від ГАТТ до СОТ
|
Врегулювання суперечок відіграє неабияку роль у міжнарод-ній торговельній системі. Так, статтею ІІІ п. 2 Домовленості про правила і процедури врегулювання суперечок визначено, що «Система врегулювання суперечок СОТ є центральним елемен-том у справі забезпечення безпеки і передбачуваності багатосто-ронньої торговельної системи. Члени СОТ визнають, що вона служить для захисту прав та зобов’язань Членів СОТ за охопле-ними угодами, а також для прояснення існуючих положень цих угод відповідно до звичайних правил тлумачення міжнародного публічного права» [5, c. 371].
Врегулювання суперечок є важливим засобом гарантування виконання Членами СОТ зобов’язань, які були прийняті під час торговельних переговорів. Без ефективного механізму розв’яза-ння проблем, що виникають у торговельно-економічних відноси-нах, країни могли б використовувати лише дипломатію. В такій ситуації вирішення суперечки можливе, якщо в обох сторін є ба-жання знайти взаємоприйнятне рішення. В протилежному разі суперечка врегульовувалася б з позиції сили: економічна чи політична сила учасників визначала б результат. Тому однією з основних переваг СОТ є забезпечення можливості для будь-якої країни—Члена використовувати незалежну процедуру врегулювання суперечок для реалізації своїх прав за відповідними торговими угодами СОТ.
У практиці світової торговельної системи суперечками є суттєві розбіжності в інтерпретації певного торгового правила чи зобов’язання. Зазвичай суперечка виникає, якщо певна країна запроваджує торгові заходи чи застосовує дії, які, на думку однієї чи кількох країн—Членів СОТ, порушують укладені Угоди чи призводять до невиконання країною своїх зобов’язань.
До майже хрестоматійних належать такі приклади суперечок. 1958 року Велика Британія подала позов до ГАТТ, згідно з яким італійський закон, який передбачає спеціальні умови кредиту-вання фермерів, що закуповують вироблену в Італії сільськогос-подарську техніку, порушує положення ГАТТ про національний режим, і це є дискримінацією щодо британського експорту ана-логічної продукції.
А 1989 року Канада подала позов, згідно з яким японська си-стема класифікації видів деревини є дискримінаційною по від-ношенню до канадських постачальників, і це суперечить зо-бов’язанням Японії щодо забезпечення національного режиму. В 1997 році США подали позов, яким звинуватила Індію в тому, що вона не впровадила відповідне національне законодавство стосовно патентного захисту, як того вимагає угода ТРІПС, і це завдає шкоди розташованим у США фармацевтичним та хіміч-ним підприємствам, які здійснюють експорт відповідної проду-кції до Індії.
Процедура врегулювання суперечок існувала й у рамках ГАТТ, але в ній не було чітко встановлених часових обмежень щодо розгляду позову, і цей процес було легше заблокувати. Правила та процедури врегулювання суперечок ГАТТ почали складатися після Конференції ООН з торгівлі та зайнятості, що проходила в Гавані в 1947—1948 роках. Параграф 1 Статті XXII ГАТТ передбачав проведення двосторонніх консультацій як основи для врегулювання спорів між сторонами «щодо будь-якого питання, яке стосувалось дії даної угоди». Також на запит сторін проводилися й подальші багатосторонні консультації «щодо будь-якого питання, для якого не можна знайти задовільне рішення через консультації згідно параграфу 1» [2, c. 469].
Наступною стадією цієї процедури було створення робочої групи. ГАТТ розвивало практику створення робочих груп для врегулювання спорів від початку своєї діяльності в 1948 році, а з 1952 року це стало звичайною процедурою. У відповідності з нею група повинна була складатися з 3 експертів від країн, заці-кавлених у справі, що розглядалася. Група збиралась для слухань та з’ясування позицій по суті справи обох країн, а також інших зацікавлених договірних сторін. Потім експертами групи готувалася доповідь, яка базувалась на тлумаченні положень ГАТТ та тих принципах, які використовувалися під час розгляду попередніх справ.
Доповідь передавалася на розгляд Генеральної Ради. У разі схвалення доповіді сторони повинні були діяти у відповідності до її висновків та рішень. Проте, якщо рішення не виконувались однією з сторін, Рада не могла її до цього примусити.
Після раунду Кеннеді та Токійського раунду багатосторонніх торговельних переговорів процедури ГАТТ щодо врегулювання суперечок постійно вдосконалювалися та доповнювалися новими рішеннями та домовленостями. До них, зокрема, належать:
― Рішення від 5 квітня 1966 року про процедури за статтею XXIII ГАТТ, які застосовувались відносно суперечок між розви-нутими країнами та країнами, що розвиваються;
― Домовленість про повідомлення, консультації, врегулюван-ня спорів і спостереження від 28 листопада 1979 року та Додаток до неї: Узгоджений опис загальної практики ГАТТ у галузі врегулювання суперечок;
― Рішення про процедури врегулювання суперечок від 29 ли-стопада 1982 року доповнила Домовленість 1979 року, яка мала вдосконалити процедури та забезпечити ефективніше викорис-тання тодішнього механізму розв’язання суперечок;
― Рішення про процедури врегулювання суперечок від 30 ли-стопада 1984 року, в якому розглядалися питання створення та роботи груп експертів;
― Рішення про вдосконалення правил та процедур ГАТТ з урегулювання суперечок від 12 квітня 1989 року, яке вводило в дію розширений варіант Домовленості 1979 року, що діяла до набуття чинності Угоди про заснування СОТ.
Ця система врегулювання суперечок приділяла особли-
ву увагу природі торгових суперечок, наголошуючи на не-
обхідності їх дружнього врегулювання, а також гнучкому тлу-маченню Угоди (з урахуванням попередніх рішень) з метою якнайшвидшого врегулювання суперечки. Проте хотілося б вказати й на деякі негативні аспекти системи врегулювання суперечок ГАТТ, які викликали дедалі більшу стурбованість учасників Угоди в останні роки Уругвайського раунду перего-ворів:
― відстрочення створення груп та початок процедур щодо восьми різних суперечок;
― відстрочка підтвердження доповідей груп експертів;
― збільшення кількості незгод з рішеннями з урегулювання суперечок у 80-ті роки (особливо з боку США, ЄС та Канади) та неповне чи умовне виконання рішень з урегулювання суперечок;
― високий відсоток невиконання у справах про антидемпінго-ві та компенсаційні мита й невисокий рівень їх урегулювання в цілому;
― збільшення кількості застосувань односторонніх торгових санкцій після запитів про дозвіл на призупинення поступок відповідно до пункту 2 статті XXIII ГАТТ, у якому було відмов-лено;
― дедалі гостріша критика процедури врегулювання спорів з боку країн—Членів ГАТТ.
Тому в результаті Уругвайського раунду переговорів цю сис-тему було суттєво вдосконалено шляхом введення більш чіткого і регламентованого механізму врегулювання суперечок. Прийняття Домовленості про правила та процедури врегулювання суперечок усунуло можливість блокування рішення країною, що програє справу. На відміну від ГАТТ, рішення приймається, якщо немає консенсусу проти нього. Таким чином, будь-яка країна, яка хоче заблокувати рішення, має переконати в цьому всіх Членів СОТ (у тому числі і свого супротивника по справі), що маловірогідно.
|
|
|