Функції інноваційного менеджменту - інноваційний менеджмент підручник - Менеджмент - Каталог статей - Все для студентів



Головна     Економіка    Наука       Реєстрація   Вхід
Категорії розділу
менеджмент персоналу
інформаційний менеджмент
стратегічний менеджмент
податковий менеджмент
Податковий менеджмент підручник
основи фінансового менеджменту
підручник фінансовий менеджмент
фінансовий менеджмент поддєрьогін
Поддєрьогін фінансовий менеджмент, підручник із предмету
Банківський менеджмент
Все про банківський менеджмент у статтях із підручника про банківський менеджмент
інноваційний менеджмент підручник
Все про інноваційний менеджмент, або менеджмент інновацій
менеджмент зовнішньоекономічної діяльності
Підручник з предмету менеджмент зовнішньоекономічної діяльності
Головна » Статті » Менеджмент » інноваційний менеджмент підручник

Функції інноваційного менеджменту

Виділення функцій в інноваційному менеджменті зумовлене
різноманітністю управлінської діяльності в ланцюзі: ідея — наукові
дослідження — розробки — проектування — виробництво — реалізація
інновацій.
Під функціями менеджменту розуміється вид діяльності, яка необхідна
для реалізації загальних завдань управління інноваціями.
У теоретичних працях і в практичній діяльності є кілька підходів до
класифікації функцій інноваційного менеджменту.
На наш погляд, до функцій, які відображають зміст інноваційної
діяльності, належать:
• прогнозування (передбачення);
• формування інноваційних цілей; » планування;
• координація;
• організація;
• стимулювання (активізація);
• контроль.
Названі функції окреслюють предметні сфери управлінської діяльності,
кожна з яких спрямована на вирішення специфічних і різноманітних питань
взаємодії між окремими підрозділами фірми, що потребують здійснення
великої кількості конкретних заходів.
Прогнозування. Функція прогнозування (від грец. prognosis —
передбачення) в інноваційному менеджменті спрямована на розроблення
прогнозів науково-технічного розвитку на тривалу перспективу. Під прогнозом
розуміється науково обґрунтована думка про можливі зміни техніко-
економічного, технологічного, соціального стану об'єкта управління в цілому і
його окремих частин. Прогноз — це підсумок висновків, емпіричних даних і
обґрунтованих припущень про напрями розвитку в майбутньому. Особливістю
прогнозування інновацій є його альтернативність і багатоваріантність напрямів
у створенні інновацій. Альтернативність означає можливість вибору одного
рішення із взаємовиключаючих можливостей. Для складання прогнозу про
майбутній стан об'єкта необхідні наукові дослідження закономірностей та
тенденцій розвитку суспільства, науково-технічного прогресу, соціальних
потреб, технічних можливостей галузі, підприємства та його економічної
діяльності.
Під час розроблення прогнозу від спеціалістів вимагається дотримування
об'єктивності й наукової сумлінності та недопущення суб'єктивізму в оцінці
минулого, теперішнього і майбутнього. Отже, прогнозування — це не тільки
функція сучасного менеджменту, яка базується на дослідженні, а й стиль
функціонування всієї системи інноваційного управління, певний тип організації
діяльності управлінського персоналу (вимоги, відповідальність, нормативи,
мотивація). Прогнозування неможливе без творчості, а творчість неможливо
відокремити від поняття «дослідження». У цьому процесі важливе значення має
правильне визначення тенденцій, що намічаються, бачення майбутнього
розвитку організації.
Перед початком прогнозування завжди ставиться мета прогнозу.
Поставлення мети може починатися з питання:
1) Теза. Куди можна потрапити з даної точки і які будуть загрози?
2) Антитеза. Куди і для чого ми бажаємо рухатись з даної точки?
3) Синтез. Куди можна потрапити з даної точки і який шлях
найімовірніший?
Бачення визначає мету, яка, у свою чергу, випливає з певної стратегії, що
показує, де організація планує опинитись у визначений час. 
Основним завданням функції прогнозування є пошук найефективніших
шляхів розвитку досліджуваного об'єкта на основі все-пічного
ретроспективного аналізу та вивчення тенденцій його мін. У системі
інноваційного управління прогноз забезпечує вирішення таких важливих
завдань:
• визначення можливих цілей і пріоритетних напрямів розвитку
прогнозуючого об'єкта;
• оцінка економічних наслідків реалізації кожного з можливих варіантів
розвитку об'єктів прогнозу;
• визначення заходів, необхідних для забезпечення впровадження одного
з варіантів прогнозу;
• оцінка необхідних ресурсів для здійснення намічених програмою
заходів щодо розвитку об'єкта.
Існує великий арсенал методів прогнозування, це: методи екстраполяції,
експертні (евристичні методи), метод написання сценаріїв, метод Дельфі, метод
Монте-Карло, метод колективної генерації ідей та ін.
Прогнозування інновацій — це спосіб визначити перебіг подій у
майбутньому, виходячи з того, що відбувалось у минулому. Отже, всі методи
прогнозування ґрунтуються на аналізі тенденцій. Вирізняють п'ять типів
прогнозів, побудованих на аналізі тенденцій:
1. Припущення — наявність можливої кореляційної залежності якої-
небудь інновації від спостерігаючих тенденцій.
2. Метафора (грец. metaphora — переміщення) або аналогія. Цей тип
прогнозу означає виявлення спільних рис або подібності в кількох об'єктів чи
процесів.
3. Квазімодель (від лат. quasi — ніби) тобто майже модель. Ця модель
допомагає перевірити прогнози розвитку якого-небудь процесу.
4. Емпірична модель (від грец. εμπειρία — досвід). Ця модель будується
на досвіді. Вона завбачає майбутнє за допомогою математичної залежності, яка
узгоджується з емпіричними параметрами.
5. Аналітична модель. Ця модель означає передбачення і пояснення
послідовності подій за допомогою фундаментальних законів, які мають широке
застосування.
Методи екстраполяції. Ці методи застосовуються для передбачення того,
що існуючі тенденції розвитку прогнозованого об'єкта збережуться в
майбутньому. При цьому майбутнє розглядається як пряме і безпосереднє
продовження минулого (теперішнього).
Основними джерелами вихідної інформації для прогнозування є:
• статистична, фінансово-бухгалтерська й оперативна звітність
організацій;
• науково-технічна документація за результатами виконання НДДКР,
включаючи огляд, проспекти, каталоги та іншу інформацію про розвиток науки
і техніки як у своїй країні, так і за кордоном;
• патентно-ліцензійна документація, наукові публікації.
Методи екстраполяції дають змогу використовувати накопичений
минулий досвід і поточні припущення відносно майбутнього з метою його
визначення. Прогнозування за допомогою екстраполяції до певної міри дає
можливість передбачити розроблення нових технологій, яких можна очікувати,
виходячи з тенденцій розвитку, коли це може статися і наскільки це допустимо
економічно.
Проте екстраполяція тенденцій не передбачає розуміння причин, які
лежать в основі якого-небудь явища. Достатньо того, що ці (приховані)
причини не змінюються в часі. Коли виникають зміни в рівновазі сил, то
з'являється необхідність пояснення, створення концепцій, теорії моделей, що
вможливлять одержання складніших прогнозів, точність яких залежатиме від
надійності та повноти інформації.
Метод експертних оцінок використовується переважно в до-
вгострокових прогнозах. Прогнозування здійснюється на підставі судження
(думки) експерта (групи експертів) відносно поставленого завдання.
Експертами виступають кваліфіковані спеціалісти з конкретної проблеми, які
можуть зробити вірогідний висновок про об'єкт прогнозування. По суті, думка
спеціаліста — це результат логічного аналізу й узагальнення процесів, які
стосуються минулого, теперішнього і майбутнього, на основі особистого
досвіду, кваліфікації та інтуїції.
Метод експертних оцінок має кілька видів:
• індивідуальна експертна оцінка;
• колективна експертна оцінка;
• метод психоінтелектуальної генерації ідей;
• метод експертних комісій та ін.
Для проведення індивідуальної експертизи застосовується
морфологічний аналіз, метод попарного порівняння варіантів, оцінки на кшталт
інтерв'ю.
В основі методу морфологічного аналізу (розробленого швейцарським
ученим Цвіккі) лежить умова повноти врахування під час прогнозування всіх
відомих можливостей і характеристик певного об'єкта, що дає можливість
одержати всю сукупність інформації за всіма альтернативними рішеннями
досліджуваної проблеми.
Колективні експертні оцінки відображають, як правило, узагальнені
погляди експертів або їх більшості, що дає змогу пом'якшити суб'єктивність та
недостатню компетентність окремих індивідуальних оцінок.
Метод написання сценаріїв. Сценарій (італ. scenario) означає сюжетну
схему, тобто заздалегідь підготовлений план дій чого-небудь.
Сценарій інновацій — це упорядкована в часі послідовність епізодів
вибору інноваційної політики, методів її реалізації, тобто логічна послідовність
подій, які показують крок за кроком, як будуть розгортатись події у
майбутньому. Метод написання сценаріїв полягає у підборі колективу
спеціалістів для складання сценарію майбутнього розвитку процесів, які
можуть виявляти й оцінювати потенційні наслідки, що при цьому можуть
виникнути. Мета написання сценарію — створити гіпотетичну майбутню
ситуацію з інноваційного розвитку. Цінність сценарію тим вища, чим менший
рівень невизначеності, тобто чим більший рівень узгодженості поглядів
експертів на майбутні події. 
Аналіз сценаріїв допомагає групі його розробників «побачити»
потенційні події і накреслити шляхи адаптації до них.
Для аналізу моделі використовується системний підхід, який полягає в
тому, що ціле послідовно, за певними правилами, розбивається на окремі
частки і досліджуються взаємовідносини цих частин з позиції інновацій, їх
вплив на економічні процеси і, навпаки, визначаються ризики, витрати,
розвиток ринків, задоволення суспільних потреб.
Сценарій має такі позитивні якості:
• це найефективніший метод нетрадиційного мислення;
• змушує спеціалістів, які розробляють інноваційні прогнози,
занурюватись зовсім у незнайомий світ майбутнього, а не розглядати тільки
його варіанти, що передбачають прості проекції теперішнього в майбутнє;
• змушує спеціалістів звертати увагу на деталі та процеси, які вони могли
легко випустити з поля зору, коли б обмежувалися тільки загальними
міркуваннями;
• є важливим заходом для вивчення майбутньої ситуації (інноваційної,
господарської, політичної), одержаної в процесі проведення будь-якої гри.
Метод Дельфі — це метод прогнозу, під час використання якого у
процесі дослідження виключається безпосереднє спілкування між членами
групи і проводиться індивідуальне опитування експертів з використанням
анкети для з'ясування їхньої думки відносно майбутніх гіпотетичних подій.
Назву цей метод дістав від назви знаменитого в античному світі оракула
Дельфійського храму (Дельфійський оракул).
Основні особливості цього методу такі:
• повна відмова від особистих контактів між експертами, які опитуються
з певної проблеми;
• забезпечення __________експертів необхідною інформацією, включаючи й обмін
думками між ними після кожного туру опитування;
• забезпечення анонімності, аргументації і критики оцінок.
Метою методу Дельфі є одержання прогнозів, надійніших порівняно з
аналізом, проведеним одним спеціалістом. Опитування експертів проводиться в
кілька турів за допомогою анкет — спеціальних опитних листків. Анкети
аналізуються і дані статистично обробляються з урахуванням зауважень
експертів. Головна позитивна особливість цього методу розроблення сценарію
полягає в тому, що він дає змогу уникати дії психологічних чинників, таких як,
наприклад, тиск з боку іншої особи, особиста антипатія до будь-кого,
надзвичайна увага до думки певних осіб і т. д. Метод Дельфі вважається
найефективнішим у прогнозі майбутніх подій.
Метод Монте-Карло (за назвою міста, яке відоме своїми гральними
домами) — це метод імітації для приблизного відтворення реальних явищ. Він
об'єднує аналіз чутливості (сприйнятливості) і аналіз розподілювання
ймовірностей вхідних змінних. Цей метод дає змогу побудувати модель,
мінімізуючи дані, а також максимізувати значення даних, які використовуються
в моделі. Побудова моделі починається з визначення функціональних
залежностей у реальній системі. Після чого можна одержати кількісне рішення,
використовуючи теорію ймовірності й таблиці випадкових чисел. Метод
Монте-Карло широко використовується у всіх випадках імітації на ЕОМ.
Останнім часом у корпораціях значного поширення набуває цікавий і
ефективний засіб продумування (прогнозування) проблем інноваційного
(стратегічного) характеру — так звані вправи Мерліна. Вони являють собою
комбінацію вільної форми моделювання і планування сценарію. Вправи
Мерліна починаються з прохання до учасників спроектувати себе в будь-який
період майбутнього, наприклад, через 10 років. Вони уявляють, що їхня фірма
стане провідною з науково-технічного прогресу в країні (або світі) і успішно
конкуруватиме на ринку. У перший день виконання вправи учасники гри
пишуть сценарії, створюють картини майбутнього, ведуть розмови один з
одним про те, як це все реально буде виглядати і як цього досягти, шукають
напрями, шляхи, щоб успіх був реальним. На другий день учасники команди
можуть писати про стратегічні наміри для уявного майбутнього — реальну гру,
в яку вони гратимуть протягом наступних 10 років з тим, щоб це майбутнє
реально було досягнуто. Надалі учасники повертаються в сучасні умови,
знаходячи основні віхи, з якими вони матимуть справу в період десятиріччя,
щоб передбачений ними успіх став реальністю. Коли віхи позначені, групи
оцінюють їх сильні та слабкі сторони і те, як вони будуть конкурувати, щоб їх
бажане майбутнє здійснилось. На підприємстві з метою проведення «вправ
Мерліна» виділяються спеціальні зони для тренування. Команди в «навчальній
зоні» вивчають ситуацію в комплексі: виробниче середовище, стартові позиції,
проводять моделювання кількох варіантів ідей. Такі моделі включають усі
аспекти виробничої системи, інновації, ризики, ресурси, інноваційну політику,
стратегії, соціальні аспекти. Зони для тренування сприяють розвитку
системного мислення, ініціюють творчість, потяг до знань, прагнення до
перемоги.
Формування інноваційних цілей. Процес формування інноваційних
цілей є однією з важливих процедур інноваційного менеджменту і складовою
всіх планових розрахунків в інноваційній сфері.
Інноваційні цілі пов'язані з місією фірми, стратегіями, життєвим циклом
інновацій і організації в цілому та є орієнтиром інноваційної діяльності на
задані періоди.
Кінцева мета інноваційного менеджменту полягає в тому, щоб
забезпечити довгострокове функціонування підприємства на основі ефективної
організації інноваційних процесів і конкурентоспроможності інноваційної
продукції.
Загальна класифікація цілей інноваційного менеджменту проводиться за
такими критеріями:
• рівнем (стратегічні, тактичні__________);
• станом середовища (внутрішнє, зовнішнє);
• змістом (наукові, технічні, економічні, організаційні, соціальні,
політичні);
• пріоритетністю (пріоритетні, постійні, разові, традиційні);
• періодом дії (довгострокові, середньострокові, короткострокові);
• функціональною структурою (НДЦКР, виробництво, персонал,
фінанси, маркетинг);
• стадіями життєвого циклу інновації (виникнення, зростання, зрілість,
спад, завершення життєвого циклу);
У великих організаціях (корпораціях) розробляється «дерево цілей», у
якому інноваційні цілі складають певний ієрархічний рівень.
Дерево цілей являє собою упорядковану ієрархію цілей, що відображає їх
внутрішні взаємозв'язки і супідрядність, основний зміст якого полягає в способі
переходу від глобальної (основної) цілі до сукупності мілкіших підцілей.
Дерево цілей має кілька (З—4) рівней, їх кількість визначається конкретними
умовами, рівнем інформації, складністю об'єкта, кваліфікацією експертів,
ресурсними можливостями, необхідністю точного прогнозу. Цілі показують
напрям дій системи управління, її кінцевий результат.
На кожному рівні дерева цілей комплекс підцілей має бути достатнім і
необхідним для досягнення вищого рівня цілей.
Дерево цілей будується до рівня, на якому можна визначити
відповідального виконавця і розпочати формування заходів програми
досягнення цілей.
Цілі інновацій мають бути конкретно сформульованими і вимірними. За
змістом вони можуть мати науковий, технічний, економічний, соціальний,
політичний характер і бути орієнтованими на вирішення виробничих, кадрових,
соціальних, екологічних, технічних завдань розвитку організації.
Цілі інновацій мають бути достатньо точно орієнтованими в часі з точки
зору досягнення певних результатів. Виходячи з цього, Інноваційні цілі можуть
характеризуватись як довгострокові, середньо- та короткострокові. Процес
формування цілей с однією з важливих процедур інноваційного менеджменту, а
також складовою і головним пунктом формування інноваційних стратегій усіх
планових розрахунків в інноваційній сфері. Слід наголосити на важливості
правильного формулювання інноваційних цілей. Воно має відповідати таким
вимогам:
• починатися з дієслова в неозначеній і наказовій формі, що характеризує
виконання дій («розробити», «покращити», «підвищити», «довести»);
• конкретизувати кінцевий результат у кількісному і якісному виразах;
• конкретизувати максимальну величину витрат, обмеження на
використання ресурсів («на реалізацію інноваційної програми виділити не
більше як ... грошових одиниць», або «в рамках існуючого бюджету»);
• обумовлювати «коли» і «що» буде зроблено, хто відповідає;
• бути затвердженим як управлінське рішення і зафіксоване письмово в
певному документі.
Наприклад: ЦКБ машинобудування протягом кварталу до 15 вересня
поточного року знизити вагу пристрою на 25 %. Витрати на роботу підлягають
спеціальному фінансуванню.
Планування як функція інноваційного менеджменту полягає в
обґрунтуванні основних напрямів і пропорцій інноваційної діяльності
відповідно до прийнятих прогнозів та цілей розвитку, можливостей ресурсного
забезпечення, інноваційного потенціалу організації, попиту ринку. Функція
планування охоплює весь комплекс заходів як з розроблення планових завдань
в інноваційному процесі, так і з упровадження їх практично.
Значення функції планування полягає в тому, що в процесі планових
розрахунків забезпечується деталізація цілей інноваційної діяльності,
доведення їх до окремих структурних підрозділів і виконавців, визначення
складу необхідних ресурсів, узгодження черговості та строків реалізації
проектів, програм і окремих робіт, установлених на певний період.
Необхідність функції планування та посилення її ролі в забезпеченні
конкурентоспроможності організацій у сучасних умовах пов'язані з розширен-
ням масштабів і ускладненням інноваційних проектів, багатоваріантністю та
ймовірнісним характером інноваційних процесів, розширенням кооперації в
інноваційній сфері. Усі ці та інші чинники потребують обґрунтування
прийняття управлінських рішень на основі планових розрахунків в інноваціях.
Процес планування базується на аналізі та оцінці:
• чинників зовнішнього і внутрішнього середовища;
• інноваційного потенціалу організації, виробничих можливостей;
• НДДКР нових технологій, нових зразків продукції;
• фінансового стану та фінансових можливостей.
У рамках цілісної системи інноваційного менеджменту функція
планування виконує такі основні завдання:
• структуризацію цілей інноваційної діяльності та доведення їх до
виконавців;
• формування програми заходів, наукових, технічних і виробничих
завдань, вирішення яких забезпечить досягнення намічених цілей;
• взаємозв'язок у часі та просторі намічених цілей, заходів і виконавців;
• оцінку матеріальних, фінансових, науково-технічних ресурсів,
необхідних для реалізації прийнятих інноваційних програм та проектів;
• регулювання процесу виконання видів робіт згідно з інноваційними
програмами.
Різноманітність завдань планування в інноваційному менеджменті
визначає необхідність вироблення планів за такими напрямами:
• проведення науково-дослідних робіт з розроблення ідей новацій,
лабораторних досліджень;
• виготовлення зразків нової продукції, видів нової техніки;
• організація та проведення дослідно-конструкторських робіт;
• підбір необхідної сировини, матеріалів для виготовлення зразків нової
продукції;
• розроблення технологічних процесів для виготовлення нової продукції;
• проектування, виготовлення, випробування й освоєння нових знарядь
праці: машин__________, механізмів, приладів, оснащення та ін.;
• технологічна підготовка виробництва й упровадження нової техніки і
технології;
• розроблення нових організаційних процесів, нових організаційних
структур;
• підготовка, навчання, перекваліфікація і використання персоналу в
інноваційній діяльності;
• організація маркетингових досліджень ринку для впровадження
інновацій;
• формування каналів збуту, позиціювання новинок на ринку.
Сформовані за зазначеними напрямами плани розрізняються за цілями,
предметом, рівнями, змістом і періодами планування. Проте всі вони
спрямовані на досягнення певних економічних результатів і забезпечення
єдності та гармонії в науково-технічному, виробничому і фінансовому
розвитку.
Координація. Функція координації в інноваційному менеджменті означає
процес узгоджування діяльності всіх ланок системи управління, апарату
управління підрозділів НДДКР і окремих спеціалістів. Координація забезпечує
єдність відносин суб'єкта й об'єкта управління.
Координація у складних соціоекономічних системах має суперечливі
тенденції: з одного боку, системі необхідна свобода вибору поведінки, а з
іншого — необхідно застосовувати управлінські дії, щоб змінити первісний
стан системи до потрібного результату.
Координація є основою структури організації, яку зазвичай визначають
як сукупність сталих зв'язків в організації. Без взаємозв'язків і фактичної
взаємодії частин не може бути організаційного цілого. Саме зв'язки є умовою
взаємодії. Зв'язки між підрозділами організації, її частинами здійснюються
через канали комунікації. Зв'язки — це виявлення відносин, а не якісь дії.
Зв'язки різняться не тим, що діється в їх рамках, а тим, як реалізуються
відносини координації. Ефективна координація є функцією двох перемінних:
прав і інформації. В організації розрізняють різні типи зв'язків, серед яких
найчастіше аналізуються такі пари зв'язків: вертикальні й горизонтальні; лінійні
та функціональні, формальні й неформальні.
Вертикальні зв'язки з'єднують ієрархічні рівні організації та її
підрозділів. Вони формуються в процесі проектування організації, діють
постійно, відображаються на всіх можливих схемах, визнають розподіл
повноважень, тобто вказують «хто є хто» в організаційній ієрархії. Вертикальні
зв'язки є каналами передавання розпорядчої і звітної інформації та створюють
стабільність в організації.
Горизонтальні зв'язки — це зв'язки між підрозділами, рівними за
положенням в ієрархії, їх головне призначення — сприяти ефективній взаємодії
всіх підрозділів організації відповідно до її цілей і завдань. Горизонтальні
зв'язки реалізуються за допомогою різних методів, серед яких для управління
інноваціями прийнятними є: метод прямих контактів між тими, хто причетний
до проблеми, метод створення цільових груп і команд, які детально
розглядаються в розділі 9. Таким чином, функція координації створює основу
інтеграції інноваційних процесів, інноваційної діяльності в єдиний виробничий
процес, створює умови для зниження рівня можливої конфліктності, що
підвищує ефективність організації в її взаємодії з зовнішнім середовищем.
Організація. Сутність цієї функції в інноваційному менеджменті полягає
в забезпеченні виконання планових завдань і об'єднання людей, які спільно
реалізують інноваційні плани, програми, проекти на базі відповідних правил і
процедур. До останніх належить створення органів управління, відповідної
організаційної структури управління, встановлення взаємозв'язків між
підрозділами, розподіл інформації за підсистемами менеджменту.
Функція організації забезпечує раціональне поєднання в просторі та часі
всіх елементів інноваційного процесу, що вможливлює найефективніше
виконання планових завдань і визначає умови, у яких вони будуть
виконуватись. Це важливо, оскільки організація потребує гнучкості і
динамічності залежно від тематики НДЦКР. Сучасній теорії та практиці
інноваційного менеджменту притаманна досить велика розмаїтість форм і видів
організації інновацій.
Важливою складовою функції організації є розподіл відповідальності,
ризику і повноважень суб'єкта управління інноваціями.
Слід зауважити, що організація інноваційних процесів може мати
формальний і неформальний характер. Формальна організація інновацій
базується на методично обґрунтованих розрахунках і закріплюється в
нормативних актах, положеннях, які регламентують права та відповідальність
кожного з учасників інноваційного процесу.
Неформальна організація — це спонтанно виникаючі внаслідок
невизначеного характеру інновацій відносини між структурними підрозділами і
виконавцями в процесі інноваційної діяльності. Неформальні взаємовідносини
та співробітництво вчених, спеціалістів можуть давати значні наукові й
практичні результати в інноваційній сфері.
Стимулювання. Функція стимулювання в інноваційному менеджменті
виявляється в спонуканні працівників до зацікавленості в результатах своєї
праці зі створення і реалізації інновацій.
Стимулювання передбачає створення системи моральних і матеріальних
заохочень для співробітників організації у підвищенні професійного рівня,
просуванні по службі, покращанні психологічного клімату, що дає змогу
підвищити продуктивність як індивідуальної, так і колективної праці,
забезпечити конкурентоспроможність і процвітання організації в
довгостроковій перспективі.
Головною передумовою успішного менеджменту в інноваціях є
гармонізація відносин між людьми — учасниками інноваційної діяльності на
підприємстві (організації), створення і підтримка сприятливого виробничого і
психологічного клімату. Це в значній мірі досягається різними засобами
мотивації праці виконавців, що буде розглянуто в розділі 8.
Контроль. Функція контролю — одна з важливих функцій інноваційного
менеджменту. Вона полягає в перевірці організації інноваційного процесу,
плану виконання створення новинок, реалізації інновацій. Методи контролю
широко варіюють залежно від типу виробництва і продукції, що випускається.
Завданнями інноваційного контролю є:
• збір і систематизація інформації про стан інноваційної діяльності та її
результати;
• оцінка одержаних результатів діяльності;
• аналіз причин відхилення і чинників, які впливають на результат
діяльності;
• підготовка і реалізація рішень, які спрямовані на досягнення намічених
цілей розвитку та подолання відхилень.
У системному підході контроль виконує функцію зворотного зв'язку в
процесі управління інноваціями: інформаційні потоки в ньому спрямовані від
об'єкта до суб'єкта управління. Наявність зворотного зв'язку є обов'язковою
умовою завершеності системи управління. Принципове значення для
організації контролю мають такі ознаки: мета контролю, предметна сфера,
масштаби і форми контролю. 
Стратегічний контроль лежить в основі діяльності вищого рівня
менеджменту і передбачає облік, оцінювання й аналіз результатів розроблення і
реалізації перспективних концепцій інноваційного розвитку. Він здійснюється
як на стадії формування і розроблення інноваційної стратегії, так і в процесі її
реалізації. Стратегічний контроль концентрує увагу на життєво важливих
аспектах інноваційного процесу: науково-технічних прогнозах, продуктово-
тематичному портфелі.
Оперативний контроль націлений на поточний облік, аналіз етапів
інноваційного процесу, його завдання — забезпечити виконання планових
завдань.

Хостинг від uCoz | Неділя, 04.12.2016 | Вітаю Вас Гість | RSS