Суб’єкти фінансового ринку - фінанси підручник - Фінанси підручники - Каталог статей

Суб'єктами фінансового ринку є фізичні та юридичні особи, а та-кож фінансові посередники, які отримують в користування гроші клієнтів і повинні одержувати дохід у розмірі, що дає змогу задо¬вольнити вимоги клієнтів і мати середню норму прибутку для цього виду діяльності.

Суб’єкти фінансового ринку поділяються на господарюючі; до-могосподарства; державу; місцеві органи влади, а за функціями - на емітентів; інвесторів (індивідуальних та інституційних); фінансових посередників; інститути інфраструктури ринку; державні регулюючі органи.

Надзвичайно важливу роль у системі фінансового ринку відігра-ють домогосподарства. Частина доходу, що не використовується домогосподарством упродовж поточного періоду, перетворюється на заощадження і може за наявності відповідного фінансового меха-нізму стати потужним джерелом економічного розвитку країни.

Якщо в середньому протягом року домогосподарства витра-чають менше, ніж заробляють, то господарюючі суб’єкти (підприєм-ства) - дещо більше, ніж отримують від продажу своєї продукції. Це пояснюється тим, що крім плати за ресурси ці суб’єкти повинні ще вкладати інвестиції (в основний капітал і товарно-матеріальні запа-си). Суб’єкти господарювання залучають необхідні для інвестицій фінансові ресурси за рахунок продажу на фінансовому ринку цінних паперів власної емісії.

Державні витрати не завжди збігаються з податковими надход-женнями. У результаті виникає бюджетний дефіцит, що покрива-ється за рахунок позик, які здійснюються на фінансовому ринку шля¬хом продажу облігацій уряду та інших цінних паперів як фінансовим посередникам, так і безпосередньо сімейним господарствам. Якщо у держави виникає надлишок фінансових ресурсів, то уряд стає "чис-тим” постачальником коштів на фінансовий ринок.

вилучаються у домогосподарств. Останні, у свою чергу, змушені зме-ншувати або заощадження, або витрати на споживання. У будь-якому разі наслідком буде зменшення національного продукту як безпосередньо, тобто через зменшення доходів, отримуваних фірма-ми від продажу споживчих товарів, так і опосередковано, з огляду на зменшення обсягів заощаджень. А це означає також зменшення обся-гів інвестиційних засобів, які фірми можуть витратити на придбання капітальних благ. Зниження прямих податків стимулює збільшення як заощаджень, так і споживання, у такий спосіб позитивно вплива-ючи на збільшення національного продукту.

У фінансовому світі цінні папери держави використовуються як еталон вільного від ризику доходу, як вічна альтернатива іншим вкладенням капіталу. Як свідчить світова практика, усі розвинені країни використовують випуск державних цінних паперів як не-емісійне джерело для фінансування дефіциту бюджету.

У кожній країні існує власна специфіка щодо емісії та розповсюд-ження державних цінних паперів, що зумовлюється особливостями історичного та економічного розвитку країни і ринку позикових ка-піталів, повноваженнями різних рівнів державного управління.

Державні облігації є свідоцтвами про надання їх власникам пози¬ки держави в особі національного уряду та місцевих органів управ¬ління. Облігації держава випускає з метою покриття державних вит-рат, якщо бракує бюджетних коштів. Держава гарантує викуп державних облігацій, тому вони вважаються першокласними цінни-ми паперами з високим ринковим та кредитним рейтингом.

В Україні випуск та обіг облігацій передбачені гл. 3 Закону Укра-їни "Про цінні папери і фондову біржу” [23]. Згідно зі ст. 10 цього закону облігація визначається як цінний папір, що засвідчує внесен-ня її власником коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного папера в передбачений у ньому строк з виплатою фіксованого процента (якщо інше не перед-бачене умовами випуску).

та соціальної стабільності в державі є здійснення виваженої бюджет-ної політики, у тому числі прийняття та дотримання бездефіцитного державного бюджету. З цією метою країни з розвиненою ринковою економікою використовують випуск казначейських цінних паперів.

Казначейськими зобов’язаннями визначаються цінні папери на пред’явника, що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення їх власниками коштів до бюд-жету і дають право на одержання фінансового доходу (ст. 15 Зако-ну). Кошти від реалізації казначейських зобов’язань спрямовуються на покриття поточних видатків Державного бюджету.

Як свідчить практика багатьох країн, випуск окремих видів каз-начейських паперів може сприяти вирівнюванню нерівномірності податкових надходжень. Казначейство (міністерство фінансів) Вели-кобританії, наприклад, випускає іменні податково-депозитні сер-тифікати, які за бажанням їх утримувачів можуть бути або в будь-який час повернуті назад, або використані при сплаті податків. В останньому випадку за сертифікатами сплачуються підвищені від-сотки, завдяки чому стимулюється інтерес платників до попередньо¬го внесення податкових платежів і зменшується можливість касових розривів між доходами та видатками бюджету.

Доцільно також звернутися до досвіду США, де практикується випуск казначейських паперів кількох класичних видів. Залежно від строку та умов випуску казначейські цінні папери у США випус-каються у вигляді казначейських векселів (на 3, 6, 12 місяців), казна-чейських нот (на 2, 3, 4, 5, 7 і 10 років) і казначейських облігацій (на 20-30 років). Це дає можливість урядові США ефективно здійснюва-ти управління державним бюджетом, оперативно випускаючи інст-рументи, що становлять інтерес для фондового ринку.

спеціального виду казначейських цінних паперів - векселів Держав¬ного казначейства на суму 5 та 10 тис. грн. Відсотки на вексельну суму не нараховувалися. Векселедавцем і платником за казначейсь-кими векселями було Головне управління Державного казначейства. Векселі видавались на пред’явника і термін платежу за ними не пови¬нен був перевищувати одного року.

Казначейські векселі можуть використовуватись їх утримувачами з такою метою: для погашення кредиторської заборгованості за зго¬дою відповідних кредиторів; розрахунків за вексельними сумами; продажу юридичним особам, які є резидентами відповідно до законо-давства України; застави з метою забезпечення зобов’язань перед ре-зидентами згідно із законодавством про заставу; зарахування до спла-ти податків у державний бюджет за бажанням векселеутримувача.

Погашає казначейські векселі Головне управління Державного казначейства шляхом перерахування на рахунок пред’явників казна-чейських векселів коштів у розмірі відповідних вексельних сум; зара-хування казначейських векселів до сплати їх утримувачами податків до Державного бюджету України.

Місцеві позики є одним з важливих інструментів фінансування на-гальних суспільних потреб, таких як розвиток систем електро-, водо-постачання та каналізації, будівництво житла, розвиток транспорт-них мереж, будівництво об’єктів освіти, охорони здоров’я тощо. Як свідчить світовий досвід, можливість одержати значні додаткові фі-нансові ресурси для розвитку інфраструктури міст через випуск облі-гацій зумовлює високі темпи розвитку ринку муніципальних цінних паперів, суб’єктами якого є насамперед місцеві органи влади. Згідно з чинним законодавством України рішення про випуск облігацій при-ймають органи місцевого самоврядування. Структура й обсяги випус-ку місцевих позик залежать від грошової та фінансової ситуації, а та-кож від загального соціально-економічного становища у країні.

Основною функцією кредиторів є продаж грошових власних і залу-чених активів для задоволення потреб позикоотримувачів у фінансо¬вих ресурсах. Кредиторами на фінансовому ринку можуть бути дер-жава (яка здійснює цільове кредитування підприємств за рахунок загальнодержавного та місцевих бюджетів, а також державних ці¬льових позабюджетних фондів), комерційні банки (які виконують найбільшу кількість кредитних операцій) і небанківські кредитно-фі-нансові установи.

Позичальники. Вони характеризують суб’єктів фінансового ринку, які отримують позики від кредиторів під певні гарантії їх повернен-ня і за певну плату у формі відсотка. Основними позичальниками грошових активів на фінансовому ринку є держава (яка отримує кре-дити від міжнародних фінансових організацій і банків), комерційні банки (які отримують кредити на міжбанківському кредитному рин-ку), підприємства (для задоволення потреб у грошових активах з метою поповнення обігових коштів і формування інвестиційних ре-сурсів) і населення (у формі споживчого фінансового кредиту, який використовується в інвестиційних цілях).

Основними (класичними) суб’єктами ринку позикових капіталів є комерційні банки, брокерські контори, дисконтні компанії та інші фінансово-кредитні інститути, які мобілізують і перерозподіляють кошти підприємств, банків, населення, установ.

Емітенти. Вони характеризують суб’єктів фінансового ринку, які залучають необхідні фінансові ресурси за рахунок випуску (емісії) цінних паперів. На фінансовому ринку емітенти є виключно продав¬цями цінних паперів із зобов’язанням виконувати всі вимоги, які випливають з умов їх випуску. Емітентами цінних паперів є держава (виконавчі органи державної влади і органи місцевого самовряду-вання) і юридичні особи, зокрема акціонерні товариства. Крім того, на національному фінансовому ринку можуть обертатися цінні папе-ри, емітовані нерезидентами.

Інвестори. Вони характеризують суб’єктів фінансового ринку, які вкладають кошти в різні види цінних паперів з метою одержання до-ходу. Цей дохід формується за рахунок отримання інвесторами від-сотків, дивідендів і приросту курсової вартості цінних паперів. Ін-весторів, які функціонують на фінансовому ринку, класифікують за такими ознаками: статусом - індивідуальні (окремі підприємства і

фізичні особи) та інституціональні (представлені різними фінансово-інвестиційними інститутами); метою інвестування - стратегічні (купують контрольний пакет акцій для здійснення стратегічного управління підприємством) і портфельні (купують окремі види цін¬них паперів виключно з метою отримання доходу); належністю до резидентів на національному фінансовому ринку - вітчизняні та іноземні.

Продавці валюти. Основними продавцями валюти є держава (що реалізує на ринку через уповноважені органи частину валютних ре-зервів), комерційні банки (які мають ліцензію на здійснення валют-них операцій), підприємства, які здійснюють зовнішньоекономічну діяльність (реалізують на ринку власну валютну виручку за експор-товану продукцію), і фізичні особи (реалізують наявну у них валюту через мережу обмінних валютних пунктів).

Страховики. Вони характеризують суб’єктів фінансового ринку, які реалізують страхові послуги різних видів (страхові продукти). Основною функцією страховиків на фінансовому ринку є здійснення всіх видів і форм страхування шляхом взяття на себе за певну плату різних видів ризиків із зобов’язанням відшкодувати суб’єкту страху-вання збитки при настанні страхового випадку. Основними страхо¬виками є страхові фірми і компанії відкритого типу (надають стра-хові послуги всім категоріям суб’єктів страхування); страхові компанії і фірми - дочірні компанії у складі холдингової компанії (фінансово-промислової групи), створені з метою страхування пере-важно суб’єктів господарювання, які входять до її складу (збіг стра-тегічних економічних інтересів страховика і його клієнтів у цьому разі створює широкі фінансові можливості для ефективного вико¬ристання страхових платежів) і компанії з перестрахування ризику (перестраховики), які беруть на себе частину ризику (або весь ризик) від інших страхових компаній (основною метою операцій перестра-хування є подрібнення великих ризиків для зменшення сум збитку, який відшкодовується первинним страховиком при настанні страхо¬вого випадку).

Страхувальники. Вони характеризують суб’єктів фінансового ри¬нку, які купують страхові послуги у страхових компаній і фірм з ме-тою мінімізації своїх фінансових втрат при настанні страхового ви-падку. Страхувальниками є юридичні та фізичні особи.

Продавці дорогоцінних металів і коштовного каміння. Такими продавцями можуть бути держава (реалізує частину свого золотого запасу), комерційні банки (реалізують частину своїх золотих авуа-рів), юридичні та фізичні особи (за потреби реінвестувати кошти, які раніше були вкладені в цей вид активів).

Продавцями на первинному ринку нерухомості є поодинокі буді-вельні фірми і муніципальна влада; на вторинному - ріелтерські фірми, приватні особи, які прагнуть поліпшити стан свого житла або матеріальне становище, особи, які від’їжджають в еміграцію. На вторинному ринку житла виокремлюється орендний сектор. Здаван-ня житла в оренду практикується як приватними власниками, так і муніципальною владою.

Покупцями житла є ріелтерські фірми, юридичні та фізичні осо¬би. Окрім продавців і покупців інфраструктуру ринку житла утво¬рюють агентства з нерухомості (ріелтерські фірми); оцінники житла; банки, що здійснюють кредитування та фінансування житлового будівництва, кредитування купівлі житла та іпотечні операції; юри-сти, що спеціалізуються на операціях з нерухомістю; страхові компа-нії; інформаційні (у тому числі рекламні) структури.