Стратегія управління активами банку - Банківський менеджмент - Менеджмент - Каталог статей

Основною метою процесу управління активами і пасивами банку є максимізація або стабілізація розміру його маржі управління: за допус¬тимого рівня ризику. Для досягнення цієї мети в банках можливі три головні підходи до управління:

Перший підхід переважав в міжнародній банківській практиці до 60-х років нашого століття. При такому підході банкіри сприймали джерела коштів — зобов’язання і капітал — як величину, що не залежить від банківської діяльності, а визначається, в основному, можливостями та по-требами клієнтів і акціонерів банку.

Припускалося, що величина, види та структура зобов’язань, які міг залучити банк, зумовлювались населенням. Останнє ніби само визначало кількісне співвідношення між депозитами, вкладами та поточ-ними рахунками, які мало намір відкрити в банку. Ключова сфера прийняття рішень керівництвом банку була пов’язана не із залученням коштів, а з розміщенням активів банку. Управлінські рішення, в основному, зводилися до того, кому надавати обмежені обсяги наявних кредитних ресурсів і яки-ми мають бути умови позики.

Потреби ліквідності за такого підходу задовольнялися за рахунок підтримання значної частини активів у високоліквідній формі, придбанні достатньої кількості державних цінних паперів, а також за рахунок розумного управління кредитами. Більшість банківських позик у такому разі мають бути короткостроковими (або виданими на строки, що відповідають сезонним потребам клієнтів) і платежі за якими проводяться рівномірно протягом усього ділового циклу. Але на практиці банківський актив номер один — позики — не завжди відповідають цим вимогам, особливо коли економіка перебуває у стадії занепаду. За цих умов необхідна реструктуризація деяких видів кредитів (наприклад, пролонгація), а отже, потрібні пошуки нових джерел коштів для підтримки цих кредитів.

Переваги зазначеного підходу такі: відносна про-стота застосування, оскільки рішення приймаються лише щодо однієї частини банківської діяльності — розміщення активів; для управління ліквідністю за-стосовуються найпростіші методи, які не потребують значних ресурсних затрат; немає потреби залучати висококваліфікований персонал, завдяки чому вдається скоротити витрати на підготовку та оплату праці спеціалістів.

Такий підхід не максимізує прибуток банку. Адже, з одного боку, банк відмовляється від управління залученими коштами, а отже, і від впливу на їх вартість. З іншого боку, значна частина банківських активів має підтримуватися у високоліквідній формі для додержання достатнього рівня ліквідності, що призводить до зменшення доходів, оскільки високоліквідні активи є найменш прибутковими.

Підхід до керування банком через управління його активами має свою логіку і в деяких випадках цілком виправданий. Наприклад, в умовах жорсткого регулювання видів депозитних та недепозитних джерел коштів і відсоткових ставок за ними. Така ситуація склалася у США з прийняттям у 1933 році Закону Гласса – Стігалла, котрим були заборонені відсоткові виплати за чековими рахунками, а також централізовано встановлювалася верхня межа відсоткових ставок за депозитами. Законодавче обмеження відсоткових ставок за депозитами мало на меті захистити банки від конкуренції за депозитні джерела коштів через установлення надмірно високих ставок. Але на практиці таке регулювання не дало бажаних наслідків — конкуренції уникнути не вдалося. Боротьба за залучення коштів велася встановлен-ням прихованих ставок. Тільки в 1980 році Конгрес прийняв Закон про дерегулювання депозитних уста-нов, котрим знімались обмеження депозитних ста-вок.

В Україні частина банків використовує зазначений підхід до управління більшою мірою, ніж інші методи, що зумовлено рядом причин. По-перше, до об’єктивних причин можна віднести те, що доходи значної частини населення України істотно нижчі порівняно з багатьма іншими країнами світу. Це не сприяє заощадженню грошей, а отже, обмежує можливості банків щодо залучення коштів. Банки змушені працювати в умовах обмеженого обсягу кредитних ресурсів і, як наслідок, керувати банком через розміщення активів.

По-друге, для банків, які були державними, такий підхід є найбільш простим, зрозумілим і звичним. Ці банки зберегли своїх клієнтів, співробітників та розгалужену мережу філій і відділень, що допомагає уникнути конкуренції при залученні та розміщенні коштів. Наприклад, у багатьох населених пунктах України ощадні каси є єдиними банківськими установами, які здійснюють усі операції з вкладами населення. Така система дозволяє "Ощадбанку” залучати значні обсяги дешевих ресурсів майже без конкуренції і працювати лише над їх розміщенням.

По-третє, значна різниця між кредитною та депо-зитною відсотковими ставками, яка існує в Україні, призводить до того, що банки можуть існувати і мати значні прибутки, не застосовуючи складних методів управління. Нині ще не виникла економічна потреба шукати нові джерела отримання доходів. Так, у США середній спред становить близько 4%, тоді як у вітчизняних банків — близько 15 — 20%. Звичайно, українські банки діють у більш ризикових умовах, і достатньо висока ставка за кредитами відбиває вищий, порівняно зі США, рівень кредитного ризику. Так буде доти, доки економіка в цілому почне розвиватися стабільно і економічна ситуація стане прогнозованою.