|
Національна економіка, як і будь-який суб’єкт управління, потребує складання довгострокових планів, програм, стратегій управління нею. Адже шлях яким розвивається та чи інша країна, визначає її місцезнаходження на світовій арені, рівень її конкурентоспроможності успіху й багатства. Теперішня організація економіки України і система управління нею не забезпечують ефективного розвитку народного господарства. Це обумовлено такими причинами: - загальною відсталістю державної інформаційної інфраструктури, яка не забезпечує повної, достовірної й оперативної підтримки осіб, які приймають рішення на різних рівнях управління економікою; - відсутністю єдиної загальнодержавної науково обґрунтованої концепції прийняття економічних рішень, яка б об’єднувала фрагментарні (на рівнях галузей, регіонів) макроекономічні показники функціонування економіки з відповідною подальшою диференціацією управлінських рішень; а також єдиної науково обґрунтованої стратегії взаємодії і взаємного впливу економічних, соціальних та інших чинників забезпечення національної безпеки України. Подолання зазначених недоліків можливо за допомогою створення Державної системи підтримки прийняття управлінських рішень. Д.Н. Бібішев, О.В. Герасименко, О.А. Корольов і В.Л. Рабчук розглянули можливість побудови державної економіко-математичної моделі (ДЕММ) [13], на якій мають проводитися економічні експерименти, що є важливим і дієвим інструментом системи підтримки прийняття рішень, спрямованих на забезпечення національної безпеки держави. Були проаналізовані можливості застосування вітчизняного і 138 зарубіжного досвіду моделювання в економіці. Використання зарубіжного досвіду управління економікою потребує певного критичного осмислення того, що цей досвід є неефективним для застосування в наших умовах з огляду на те, що: • перехідна економіка України – це суміш укладів і тому характеризується нестаціонарністю з точки зору управління; • рекомендації, що надаються Україні авторитетними міжнародними організаціями і провідними державами, отримані на моделях, що ґрунтуються на стабільній економіці, а, отже, передбачають перебування її в благополуччі й гармонії. Для України це є принципово неприйнятним, оскільки для перехідної економіки неможливо побудувати лінеаризовану модель. Вона має бути тільки нелінійною і відображувати увесь спектр взаємозв’язаних, швидкоплинних економічних процесів. Таким чином для створення ДЕММ, яка б відповідала специфіці структури і поведінки перехідної економіки України, потрібна розробка нового теоретичного і методологічного підходу, що надав би можливість успішно вирішувати завдання удосконалення системної організації та управління в економіці. Застосування ДЕММ відкриває шлях до визначення і обґрунтування напрямів розвитку національної економіки з урахуванням таких чинників: 1) збалансованого розвитку економіки, що забезпечує системне вирішення всього потрібного комплексу заходів; 2) відповідності економіки вимогам, що обумовлені: характером і масштабом завдань, які вирішуються і тепер, і наприкінці періодів прогнозування; особливостями внутрішніх збуджувальних чинників у поточних ситуаціях, а також тих, що прогнозуються; ресурсними обмеженнями (людськими, матеріальними, природними, екологічними, інформаційними, енергетичними тощо); особливостями геополітичних факторів; 139 3) своєчасного виявлення нових напрямів розвитку національної економіки і, відповідно, точок стабілізації та зростання, які забезпечать у майбутньому її конкурентоспроможність у світовому економічному просторі; 4) своєчасного уточнення напрямів розвитку економіки відповідно до зміни стратегії та умов реалізації національних цілей країни; 5) створення сприятливих умов для розвитку передових перспективних технологій. Складний комплекс досліджень з обґрунтування національних цілей економіки країни обумовлює необхідність вирішення різноманітних наукових і практичних завдань, у процесі якого повинні розроблятися можливі сценарії розвитку соціально-політичних та економічних реалій в країні, світі, насамперед у найбільш важливих, з погляду національних інтересів країни, регіонах світу. На цій основі має бути розроблена система єдиних початкових даних, необхідних для перспективних економічних, соціологічних, оборонних, екологічних та інших досліджень. Головною метою цього напряму досліджень є теоретичне осмислення і формулювання варіантів завдань розвитку економіки країни, особливостей та умов вирішення їх у майбутньому, а також обґрунтування основних вимог до окремих сфер економіки з погляду національних цілей та інтересів. Оскільки ці дослідження є основою для проведення подальших робіт, строки їх виконання обов’язково повинні випереджати дослідження в інших напрямах. Подальша декомпозиція національних цілей економіки потребує обґрунтування і формулювання вимог до майбутнього стану економіки, якими є сукупність кількісних і якісних характеристик. Останні мають визначати необхідні рівні ефективності як нормованого до витрат ресурсів результату діяльності системи на певному інтервалі часу для вирішення основних економічних проблем, завдань управління та всебічного забезпечення. При цьому вимоги до характеристик майбутніх систем управління і забезпечення мають формулюватися вищим ешелоном влади відповідно до запланованих показників ефективності економіки. 140 Враховуючи національні цілі й стратегію їх досягнення, ефективність економіки доцільно оцінювати за значеннями інтегральних макроекономічних показників. Проте окрім цих показників, що зумовлюють стан економіки в цілому, для обґрунтування напрямів її розвитку необхідно також оцінювати результати вирішення комплексів завдань, які стоять перед усіма галузями, сферами й регіонами економіки, з обов’язковим урахуванням наявних ресурсів. Обмеженість ресурсозабезпечення ще більш ускладнює проблему, бо призводить до того, що управління економікою за умов непомірного засилля завдань є справою важкою – пошуком найраціональніших шляхів багатокритеріальної оптимізації. Процес обґрунтування вимог до економіки повинен містити дві взаємозв’язані складові – методологічну й цільову. Методологічна полягає у тому, що в основі планування розвитку економіки має бути програмний підхід з використанням організаційно-функціонального інструменту його реалізації у вигляді визначеної системи планування. Під програмою в даному випадку розуміється сукупність взаємозв’язаних і ресурсно підтриманих заходів, що забезпечують досягнення кінцевої мети етапу планування в інтервалі заданого часу. Цільова ж сторона процесу планування розвитку економіки відображає його кінцевий підсумок – створення збалансованої економіки, що оптимально поєднує різні за призначенням структури, які реалізовують різні економічні завдання. Саме вона, цільова сторона суті планування економіки має формулюватися у відповідній частині програми розвитку країни. В основу її закладаються національні цілі й інтереси держави, а також вимоги до національної стратегії їх шляхів. Процес планування розвитку економіки повинен починатися з визначення її мети, що пов’язується із загрозами економічної безпеки країни. Отже, водночас має бути розроблена стратегія протистояння і усунення цих загроз. На певному спектрі загроз, відповідно до розробленої стратегії, визначають потреби в ресурсах, що необхідні для вирішення поставлених 141 завдань. Потреби порівнюють з наявністю, виявляють, таким чином, дефіцити. Останні ранжирують за ступенем пріоритетності в інтересах забезпечення програм національного розвитку. Нарешті, ці програми оцінюють порівняно з первісними цілями, що дає змогу з’ясувати їх реалістичність, а отже, ступінь необхідності продовження робіт, коригування або навіть можливого припинення. Таким чином, процес планування розвитку економіки має в цілому включати наступні розділи: 1) визначення цілей і завдань національної економіки, аналіз ресурсних можливостей їх реалізації; 2) побудова економічної стратегії, яку потрібно забезпечити і відстоювати в інтересах національної безпеки; 3) збалансованої економічної політики, необхідної для реалізації цієї стратегії, а також розробка основи для ефективного управління ресурсами з урахуванням їх жорсткої обмеженості. Після виявлення національних цілей, оцінки загроз для національної економіки і формування національної економічної стратегії розробляють можливі варіанти організації і розвитку економіки, що за своїми потенційними можливостями, тобто в умовах функціонування ідеальних забезпечувальних підсистем дають підстави для успішного вирішення всіх економічних завдань. Єдиним засобом раціоналізації і оптималізації процесу планування розвитку національної економіки відповідно до національних цілей і завданнями є включення ДЕММ у контури як економіки, так і надсистеми (тобто вищого ешелону влади), оскільки саме з’ясування і вчасне коригування національних цілей є, безперечно, найбільш пріоритетним. До структури і функцій державної системи підтримки прийняття рішень входять такі модулі [13]: 1) введення, контролю і дослідження вхідної статистичної інформації, її первинної обробки; 142 2) конструювання та адаптації моделей розвитку до існуючих умов; 3) дослідження, селекції і композиції сконструйованих часткових моделей системи в єдину ДЕММ; 4) контролю та діагностування стану економіки; 5) вироблення множинності допустимих альтернативних рішень; 6) формування допустимих векторів управління за фазовим станом економіки; 7) інтерактивної взаємодії з органами державного управління економікою; 8) врахування впливу внутрішніх і зовнішніх збурень і обмежень; 9) створення і підтримки баз даних і банків знань, їх aдміністрування; 10) оцінки і врахування впливу розвитку економіки країни на світовий економічний простір; 11) визначення і коригування цілей національної економіки, стратегії і завдань економічного розвитку країни; 12) навчання і тренінгу керівників усіх рівнів управління. Такий підхід дає можливість сконструювати адаптивну економетричну модель, що враховує змогу характер впливу параметрів на значення макроекономічних, отриманих за розрахунками показників і сформувати на їх основі рекомендації, які можуть бути використані в системах підтримки прийняття рішень на різних рівнях ієрархії державного управління національною економікою. Створення ДЕММ дозволяє проводити на ній пасивні й активні модельні економічні експерименти. Пасивний експеримент орієнтований на дослідження сучасної економіки з урахуванням умов і вимог, які вже на сьогодні склалися. Тому основними завданнями пасивного експерименту є дослідження поточного вигляду економіки і короткостроковий прогноз її розвитку. Активний же експеримент передбачає розробку вимог до економіки на перспективу. Саме його проведення вимагає вирішення завдань: 143 • перспективних цілей і національної економіки в цілому; • планування і розробки програм будівництва та розвитку економіки; • розробки економічних рішень і контролю за їх виконанням. Взаємозв’язок і взаємозалежність пасивного й активного експериментів забезпечують постійний і послідовний перехід від цілей національної політики й стратегії економічного розвитку до визначення потреб суспільства і держави, формування економічної і соціально-політичної структури країни з урахуванням реальних ресурсних обмежень. Головною позитивною ознакою пропонованого підходу є, зняття обмежень, характерних для класичних економіко-математичних моделей. Використання зазначеного підходу дає змогу будувати моделі управління економікою не тільки за ретроспективою, a й за прогнозом динаміки поведінки досліджуваної економічної системи з урахуванням власних часових відрізків протікання у ній процесів, aдаптивно змінювати структуру і зміст моделей залежно від зміни економічних чинників в умовах невизначеності, a також пов’язати поставлені цілі управління з можливостями їх ресурсної системної реалізації. Цей підхід створює об’єктивні передумови для організації підсистеми контролю поведінки і діагностування стану економіки, яка забезпечує пошук, локалізацію місць та ідентифікацію причин виникнення порушень нормального функціонування економіки, а також формулює вимоги до рівня інформатизації державної системи прийняття рішень. Крім того, отримана в результаті виконання контрольно-діагностичних процедур інформація є джерелом нових знань про економіку, що зменшує рівень її невизначеності і є основою для конструювання цілого сімейства моделей нижчих рівнів спільності. При цьому формуються об’єктивні умови для побудови погодженого сімейства моделей, які описують макро- і мікроекономічні процеси в економіці, що в підсумку дає можливість провести декомпозицію і погодження прийнятих управлінських рішень на всіх рівнях ієрархії державного управління. 144 Застосування цього підходу дає можливість переходу від статичних моделей, які "фотографують” стан економіки на певному етапі її функціонування, до динамічних моделей і (за рахунок оптимальної обробки даних) побудови такого сімейства моделей, де кожна наступна є більш досконалим породженням попередньої. Інакше кажучи, забезпечується можливість управління процесом конструювання моделі економіки з випередженням, що враховує задані характеристики точності, вірогідності й стійкості. Отримане сімейство моделей створить замкнутий контур управління "модель – орган управління – економіка – модель”. Це, в свою чергу, дає змогу здійснювати спостереження за динамікою поведінки економіки, змінами її структурно-функціональних зв’язків і впливу зовнішніх чинників тощо, забезпечуючи завдяки цьому як відстежування, так і своєчасне виявлення можливих у майбутньому негативних тенденцій розвитку економіки та вибір найбільш прийнятних варіантів дій владних структур з оцінкою близьких і віддалених їх наслідків. Отже, підбиваючи підсумки, можна зробити наступні висновки: 1. Організація системи управління національною економікою повинна забезпечити економічну безпеку країни, поняття якої вміщує можливість і готовність національного господарського комплексу країни, гідні умови людського розвитку, соціально-економічну й військово-політичну стабільність суспільства і держави, протистояти внутрішнім і зовнішнім загрозам. Економічна безпека, таким чином, є одним з головних елементів національної безпеки країни, національним стратегічним пріоритетом, яка характеризує такий стан соціальних інститутів, що сприяє їх ефективній діяльності стосовно підтримання оптимальних умов існування і розвитку особистості й суспільства в цілому. 2. Впровадження в систему державного управління ДЕММ потребує принципово іншого підходу до організації як самого процесу управління, так і підготовки управлінських кадрів. Це означає, що треба поступово розгортати роботи з адаптації керівників усіх рівнів управління до умов 145 середовища державної системи прийняття рішень, головним модулем якої є ДЕММ. 3. Без залучення нових, молодих сил вирішити ці проблеми неможливо. В Україні тепер почали формуватися національні школи підготовки фахівців державного управління, що зроблено на зразок Франції, де існує заклад ENA (Еколь Насіональ Адміністратіф), випускники якого займають практично всі ключові посади в органах національного державного управління цієї країни. Практична реалізація підходу можлива лише за умов цілеспрямованої, створеної у рамках державних програм і на єдиній концептуальній та методологічній основі, організації виконання системних досліджень економіки країни з подальшим використанням напрацювань і постійного удосконалення державних механізмів управління. Прикладами таких механізмів можна вважати розроблені в 60-х роках XX ст. у США системи JOPS (Об’єднана система оперативного планування), JSPS (Об’єднана система стратегічного планування), PPBS (система "Планування- програмування-розробка бюджету”) тощо. Слід відзначити, що діюча в Україні законодавча база в соціально– економічній і фінансовій сферах значною мірою адаптована відповідно до умов вступу держави до Світової організації торгівлі (СОТ). Це стосується насамперед вільного доступу на вітчизняні ринки іноземних товаровиробників і зняття обмежень для українських експортерів. З огляду на загальне погіршення світової експортно–імпортної кон’юнктури, економічний ефект від цих кроків залишається незначним. При цьому не врегульованими залишаються питання державного контролю в банківській сфері, фондовий ринок перебуває у «зародковому» стані, відсутній ринок земельних ресурсів [73]. Існуюча в Україні галузева структура господарського комплексу, роль і місце державного регулювання в цій системі не повною мірою відповідають завданням забезпечення національної безпеки, сталому розвитку національної економіки. Ключові, системоформуючі галузі господарського 146 комплексу України фактично монополізовані кількома фінансово- промисловими групами (ФПГ). Економічне зростання останніх років зумовлювалося, насамперед, винятково сприятливою експортною кон’юнктурою на окремі групи товарів і ґрунтувалося на індустріальній спадщині СРСР. Отримані ФПГ багатомільярдні прибутки не інвестувалися належним чином в оновлення виробничих потужностей, зниження енергоємності продукції, підвищення соціальних стандартів працівників. Через впровадження різноманітних офшорних схем, безпрецедентні надприбутки вивозилися з України [73]. У країнах ЄС частка інвестицій в освіту і науку становить від 12 до 21 % ВВП. На 1990 р. В Україні було зосереджено 6,5 % світового науково–технологічного потенціалу за кількості населення 0,1 % від світової. З кожної тисячі працюючих 11 були зайняті в науково–технічній сфері. Але незважаючи на зазначене, сьогодні Україна ще зберігає значний науко–технічний потенціал, Національна академія наук України залишається одним з найбільш потужних наукових осередків у світі. У НАН України – 44 тис. працівників, вона об’єднує 170 наукових установ і 202 організації, зокрема конструкторські бюро, науково–технічні центри й технопарки. Для порівняння, німецьке Товариство Макса Планка включає в себе лише 80 інститутів, штат французького Національного центру наукових досліджень складає 30 тис. осіб. Ситуація в оборонно–промисловому комплексі (ОПК) України – базовій інноваційній галузі національної економіки – у цьому контексті є найбільш показовою. Стан справ в українському ОПК оцінюється експертами як близький до критичного. Незважаючи на певне зростання основної інноваційної галузі – машинобудування в загальній структурі ВВП (у 2007 – до 14,4 %), її місце в галузевій структурі держави залишається незначним, а наприкінці 2008 р. зазнало нового. Сфера банківських послуг не трансформується в інвестиційну складову. Відсутність стратегічного планування, неспроможність оцінити 147 ризики зміни світової кон’юнктури, лобізм інтересів окремих ФПГ, непрофесіоналізм – головні якісні характеристики державної політики в кредитно–фінансовій сфері. Національний банк як ключовий інститут контролю валютно–фінансової системи в державі фактично не втручається в поточну практику комерційних банків. Останні кілька років банківський сектор отримував надприбутки, що, у свою чергу, призвело до зростання кількості кредитно–фінансових установ. Зовнішньополітичний вектор Української держави досить часто входить у протиріччя із зовнішньоекономічними потребами її господарського комплексу. Крім вступу до СОТ, немає істотних здобутків у євро інтеграційній стратегії нашої країни. В умовах світової фінансової кризи уряди країн ЄС впроваджують жорсткі заходи підтримки національної банківської системи, реалізують програми соціального захисту працівників галузей, що постраждали від кризи. «Політика сусідства», запропонована керівниками ЄС для України, фактично перекреслює перспективи її повноцінного входження до відкритого європейського ринку праці, товарів і послуг. Для України в цьому контексті ключовими є наступні фактори: - крах «мильної бульбашки» світового фондового ринку торкнувся, насамперед, економічно розвинених держав – членів ЄС, інтегрованих в єдину фінансово–економічну систему; - національні уряди держав не змогли передбачити і не створили дієвої системи захисту населення і підприємств від несприятливих коливань фондового ринку, що підтверджує тезу про домінування неадекватної оцінки можливостей і ризиків ліберального ринку; - завдання захисту національного виробника не залишає ЄС ресурсів для фінансової підтримки «країн–сусідів»; - зберігається і поглиблюється стан енергетичної залежності країн– членів ЄС від Російської Федерації.
|