|
Загальний напрямок розвитку української економіки та її місце у міжнародному поділі праці визначаються, насамперед напрямом і ступенем використання соціально-економічного й природного потенціалів кожного з регіонів країни. Сьогодні регіонам України здебільшого притаманна орієнтація на традиційні ресурси й фактори конкурентних переваг. Ресурси, пов’язані з інноваційною та інституційною складовими економічного зростання, задіяні значно меншою мірою [12]. 205 По-перше, однією з фактичних конкурентних переваг, яка існує в Україні, залишається низька ціна робочої сили, що, в свою чергу, гальмує інноваційні процеси через відсутність зацікавленості в заміщенні людської праці технікою. Додатковим чинником відносно низького рівня заробітної плати і неякісних умов праці є низький рівень організації ринку праці та слабка самоорганізація найманих працівників з метою обстоювання власних інтересів. Разом з тим, економічне зростання на застарілій технологічній базі, якій притаманний низький рівень продуктивності праці, в умовах перманентної демографічної кризи та відтоку працездатного населення за кордон у вигляді трудової міграції, об’єктивно загострюватиме проблему забезпечення національної економіки робочою силою, що дозволяє прогнозувати вичерпання цієї конкурентної переваги вже у близькій перспективі. По-друге, в більшості регіонів України природні ресурси використовуються екстенсивним шляхом. Традиційна спеціалізація таких індустріальних лідерів, як Донецька, Луганська, Дніпропетровська області базується, в першу чергу, на експлуатації мінеральних ресурсів, якими вони забезпечені в найбільшій мірі у порівнянні з іншими регіонами України. Проте така орієнтація має досить обмежені перспективи з огляду на: - поступове вичерпання мінеральних (рудних та вугільних) ресурсів, що в умовах їх поступового подорожчання на світових ринках, є стратегічно невигідним; - порушення екологічного балансу в регіонах; забруднення навколишнього середовища, що погіршує демографічну ситуацію в цих регіонах та в країні в цілому; - вразливість ресурсо- та енергомістких галузей до зростання світових цін на енергоносії. Неефективне використання ресурсів та переважно екстенсивний тип економічного зростання мають також значний інфляціогенний вплив на 206 національну економіку. До інфляційних чинників, що мають регіональне підґрунтя, належать: - територіальна концентрація інфляційномістких галузей. Індустріально розвинені регіони України характеризуються розміщенням на їх території в першу чергу інфляційномістких галузей. Зокрема, за 2002-2007 рр. при загальному збільшенні оптових цін в промисловості у 2,2 рази, найбільшими темпами зростали ціни у виробництві коксу та продуктів нафтоперероблення (4,7 рази), добувній промисловості (3,2 рази), металургії та обробленні металу (2,5 рази), які складають суттєву частку в структурі виробництва більшості економічно розвинених областей України. В той же час в таких переробних галузях як машинобудування та легка промисловість, ціни зростали темпами значно нижчими, ніж в середньому по промисловості (1,5 та 1,3 рази відповідно); - відставання розвитку, а подекуди й занепад аграрних територій. Втрата людського потенціалу в сільській місцевості гальмує подолання стагнаційних процесів у сільському господарстві, загострюючи проблему забезпечення сільськогосподарською продукцією та підштовхуючи зростання цін на продовольчі товари. Орієнтація соціально-економічної стратегії країни на формування інноваційного типу економічного зростання вимагає суттєвої активізації використання в регіонах ресурсів, які мають не тільки фізичну, а й інформаційну, інституційну та екологічну природу. Саме вони в більшості регіонів на сьогодні недовикористовуються, або не використовуються зовсім. Зокрема, такі області як Хмельницька, Тернопільська, Волинська, Чернівецька та Закарпатська мають багатоманітні рекреаційні ресурси, які є основою для розвитку різних видів туризму (так званий «зелений», сільський, екологічний, історичний тощо), проте є економічно слаборозвиненими. Значна частина таких ресурсів тривалий час не визначалась як ресурси взагалі, і зазвичай їх фактичне використання розглядається як малоприбуткове або взагалі збиткове, таке, що обтяжує видатки місцевих 207 бюджетів. Однак, у сучасних умовах інформаційноємні ресурси слід розглядати не тільки, і не стільки як напрямок витрат для державного і місцевих бюджетів, а як капітал. Можливість капіталізації тих ресурсів, які донедавна в Україні не розглядались як такі, що мають економічний характер і беруть безпосередню участь у процесі створення економічних благ, пов’язана з наступними чинниками. 1. Відхід від індустріальної моделі економічного розвитку в найбільш розвинених країнах світу, розбудова так званого інформаційного суспільства, яка супроводжується зміною структури попиту, виробництва та використовуваних ресурсів на користь інформаційноємних. Доведеною є закономірність, згідно якої із зростанням доходів домогосподарства питома вага витрат на харчування знижується, частка витрат на придбання одягу, оплату житла та комунальних послуг змінюється несуттєво, проте питома вага витрат на задоволення культурних та інших нематеріальних потреб помітно зростає. 2. У низці розвинених регіонів (зокрема м. Київ), де рівень особистих доходів є значно вищим за середній по країні, серед населення спостерігається тенденція до збільшення попиту на туристичні послуги в межах України. Отже активізація туристично-рекреаційного потенціалу в регіонах України також сприятиме територіальному розосередженню грошових ресурсів, їх дифузії з Києва в інші регіони і зменшенню міжрегіональних розривів у рівнях соціально-економічного розвитку. 3. Зростання відкритості України як держави, її територіальна близькість до більш розвинених країн ЄС збільшує можливості для розвитку міжнародного туризму, привабливості нашої країни та її регіонів для іноземних туристів. 4. Глобалізаційні процеси сприяють уніфікації способу життя, структури попиту та пропозиції за країнами світу та регіонам. У цих умовах на тлі зростаючої міжнародної мобільності громадян особливої цінності набувають такі ресурси, які є основою для розвитку туристичної галузі, 208 зокрема «історичний капітал», що являє собою специфічну унікальну історичну, культурну, архітектурну й т. ін. спадщину країн та їх окремих регіонів. 5. Ступінь розвитку економіки країни тісно пов’язаний з її екологічними характеристиками: з досягненням високого рівня соціально- економічного розвитку країни суспільство все більшу увагу приділяє екологічним аспектам, і висуває як одне зі стратегічних завдань економічного зростання його екологізацію. За таких умов особливого значення набуває розвиток таких видів економічної діяльності, які пов’язані з охороною здоров’я та туризмом, зокрема – екологічним, «зеленим» та сільським туризмом. Виходячи з вищезазначеного, доцільно при формуванні стратегічних програм соціально-економічного розвитку регіонів України акценти перенести на врахування довгострокових тенденцій, що спостерігаються в структурі попиту і використовуваних ресурсів та полягають у поступовому зменшенні значущості фізичного й посиленні інформаційного капіталу. Це, зокрема, передбачає наступне. 1. Звернути увагу на необхідність використовувати природні ресурси в регіонах країни таким чином, щоб не спричиняти їх прискорене вичерпання та порушення екологічного балансу. Це вимагатиме встановлення жорстких квот щодо видобутку певних рідкісних видів мінеральних ресурсів, вирубки лісових насаджень тощо. 2. Здійснювати комплексну реструктуризацію господарства індустріально-розвинених регіонів (Донецька, Луганська, Дніпропетровська області) у напрямку зниження енерго-, ресурсо-, еколого-, трудо- та зростання науко- та інформаційномісткості виробництва, що, зокрема, передбачає: - модернізацію виробництва, технологічне переозброєння в таких базових галузях, як вугільна та металургійна; 209 - закриття шахт, які є хронічно збитковими, знаходяться в аварійному стані та несуть загрозу для життя працюючих на них людей; - організацію професійної перепідготовки, матеріальної, психологічної та інформаційної підтримки звільнених працівників та тих, які підлягають звільненню у зв’язку із реструктуризацією підприємств і галузей; - диверсифікацію виробничої структури регіонів, розвиток високотехнологічних галузей промисловості; - стимулювання розвитку малого та середнього бізнесу через створення і реалізацію заохочувальних програм з метою диверсифікації виробництва в регіонах та вирішення проблеми зайнятості працівників; - зміни в структурі підготовки кадрів; зменшення підготовки навчальними закладами кадрів за спеціальностями, попит на які в перспективі скорочуватиметься, та збільшення підготовки кадрів для видів економічної діяльності, які є пріоритетними для розвитку країни та регіонів; - екологізацію галузей і територій через впровадження екологічно безпечних технологій та розвиток рекреаційного господарства; стимулювання інвестицій в гуманітарну сферу, соціальну інфраструктуру тощо. Існує багатий досвід розвинених країн світу щодо перебудови структурно застарілих галузей та переорієнтації в напрямках розвитку індустріально розвинених регіонів. Так, наприкінці 1970-х – в першій половині 1980-х рр. в США, Японії та країнах Європи реалізовувались державні програми реструктуризації чорної металургії. В низці країн Західної Європи в останні десятиліття проводилась також політика щодо згортання вугільної промисловості з відповідною реалізацією комплексних державних програм соціально-економічного розвитку старопромислових регіонів. 3. Проводити більш жорстку екологічну політику. Зокрема, екологічні платежі мають встановлюватись на рівні, який забезпечуватиме їх стимулюючий характер, сприяючи впровадженню підприємствами екологобезпечних технологій. 210 4. Оптимізувати використання трудового потенціалу в регіонах шляхом вдосконалення системи оплати праці та соціальної сфери, зокрема охорони здоров’я та галузі освіти, в першу чергу, в сільській місцевості; а також: - більш широко залучати науковий кадровий потенціал регіонів до розробки загальнонаціональних і регіональних програм розвитку; - об’єднувати зусилля Уряду, місцевої влади, бізнесу і науки в регіонах, залучаючи їх представників (з різних регіонів) до спільного проведення зустрічей, семінарів, конференцій та реалізації інноваційних проектів у пріоритетних напрямах економічного та регіонального розвитку. 5. Сприяти капіталізації природних, екологічних, ландшафтних, історико-культурних та інших надбань регіонів через розвиток туристичної галузі. Для активізації туристично-рекреаційного потенціалу регіонів, зокрема, необхідними є такі заходи: - розвиток транспортно-комунікаційної сфери; - будівництво готелів та розвиток соціально-обслуговуючих видів економічної діяльності (соціальної інфраструктури): роздрібна торгівля, ресторанний бізнес, охорона здоров’я, організація дозвілля тощо; - заохочення та підтримка малого бізнесу, насамперед у вищезгаданих сферах; - інформаційна підтримка з боку фахівців в галузі краєзнавства, географії, геології, історії тощо; інтеграція науки і бізнесу через співробітництво підприємців і науковців; - розвиток інформаційної інфраструктури, інформаційний обмін між регіонами через Інтернет, організацію виставок, ярмарок тощо; - популяризація історико-культурної спадщини регіонів, екологічних ресурсів, рідкісних ландшафтів, музеїв через засоби масової інформації, організацію загальнонаціональних конкурсів, рейтингів тощо. Розвиток туризму як засіб капіталізації природних та історико- культурних цінностей матиме позитивні ефекти не тільки як чинник розвитку економічної активності окремих регіонів, а й як засіб сприяння реставрації 211 історичних пам’яток культури, архітектури, велика кількість яких на сьогодні в Україні перебуває у занедбаному стані та поступово руйнується і втрачається, підтримки та збереження музейних фондів тощо. Отже, йдеться про стратегічне завдання капіталізації природних та історико-культурних надбань держави та її окремих регіонів. 6. Здійснювати територіальне розгалуження інститутів та елементів фінансової інфраструктури, що сприятиме деконцентрації фінансових ресурсів на користь регіонів, капіталізації місцевих ресурсів та територіальній дифузії нововведень. Фінансові ресурси належать до найбільш структурно та територіально мобільних, компенсуючи іммобільність цілої низки природних, земельних та історико-культурних ресурсів регіонів. Зокрема, важливим чинником капіталізації земельних ресурсів в регіонах України є формування розвиненого ринку землі з відповідною можливістю отримання сільськогосподарськими виробниками банківського кредиту під заставу землі. Мобільності фінансових ресурсів сприятиме розвиток фінансових інституцій на зразок банків, фондових бірж, державних фінансових органів тощо. Відповідно, в ринковій економіці інвестиційно найбільш привабливими регіонами в першу чергу є такі, що відрізняються розвиненою фінансовою інфраструктурою. Для України характерні значні диспропорції в розвитку фінансової інфраструктури та розподілі фінансових ресурсів між регіонами. Найбільша їх частка припадає на м. Київ, який є абсолютним лідером у забезпеченні фінансовими ресурсами. Так, на кінець 2008 р. в банках м. Києва було сконцентровано 42,6 % коштів, залучених на рахунки суб’єктів господарювання та фізичних осіб. Низька забезпеченість ряду інших регіонів фінансовими ресурсами та інституціями є одним із важливих чинників низької капіталізації соціально-економічного потенціалу цих регіонів [68]. 7. Вдосконалити механізм регіональної бюджетної політики, яка в Україні є вкрай неефективною. Зокрема, податкове навантаження на регіони здебільшого не враховує рівень їх економічного розвитку. Так, податок на 212 прибуток є однаковим у всіх регіонах України, що не враховує регіональної диференціації валового регіонального продукту. Так, у 2007 р. ВВП України на одну особу, за даними МВФ, складав 3 046 дол.США, тоді як в Києві перевищував середній по країні показник приблизно втричі, у доларовому обчисленні був більшим за 9 000 дол.США, тобто сягнув рівня деяких країн – членів ЄС. Отже, важливим напрямком активізації та капіталізації ресурсів менш розвинених регіонів України є зменшення на них фіскального тиску, а також розширення бази для наповнення місцевих бюджетів. 8. Продовжити розвиток базових соціально-політичних та економічних інституцій, насамперед – ефективної системи захисту майнових прав, а отже – ефективної судової системи; формування прозорого ринку землі; зниження рівня корупції на місцях; вдосконалення системи обрання та призначення представників до органів місцевого самоврядування; механізму взаємодії територіальних громад з місцевою владою тощо, з метою: - капіталізації місцевих ресурсів; - стимулювання дії мікроекономічних ринкових важелів активізації використання соціально-економічного потенціалу регіонів; - активізації регіонального підприємницького капіталу; - прискорення територіальної дифузії інституційних та технологічних інновацій. 9. Розвивати в регіонах інформаційно-комунікаційні мережі, зокрема Інтернет, задля: - налагодження системного інформаційного обміну між регіонами, подолання інформаційних прогалин в обізнаності населення одних регіонів щодо інших регіонів та міжрегіональної роз’єднаності; - територіальної мобілізації руху фінансових, матеріальних та людських ресурсів; - прискорення просторового розповсюдження нововведень; 213 - забезпечення прозорості влади, налагодження зворотних зв’язків між органами державної влади та громадськістю (органами місцевого самоврядування та територіальними громадами). Різна історична спадщина різних регіонів України, регіональна інституційна неоднорідність, що є основою ментально-ціннісних відмінностей населення регіонів та, відповідно, соціально-політичних міжрегіональних суперечностей, можуть стати чинниками конкурентних переваг національної економіки у процесі просування до інформаційного суспільства. Використання унікальних регіональних ресурсів поглиблює територіальний поділ праці та взаємозв’язок між регіонами країни, оскільки є основою для активного міжрегіонального обміну ресурсами, товарами, послугами, інформацією.
|