|
Найвагомішою складовою ресурсного потенціалу регіону є виробничий потенціал. Стан і перспективи розвитку регіону залежать передусім від його економічного розвитку, сфери виробництва матеріальних і нематеріальних благ. Якщо рівень економічного розвитку певного регіону є значно нижчим, ніж сусідніх, це призводить до значних обсягів експорту сировини і продуктів її первинної обробки, робочої сили та імпорту готової продукції і застарілих технологій. Відносно вищий, ніж у сусідів, рівень економічного розвитку регіону забезпечує його містким ринком збуту своїх готових товарів у сусідніх регіонах, а також формує за рахунок останніх значний резерв дешевої робочої сили і первинної сировини. При низькому рівні розвитку виробництва та інфраструктури в регіоні часто розвиваються імпортозаміщувальні виробництва. Нерідко пріоритетними у таких регіонах стають ті виробництва або сфери діяльності, які на даний момент є найвигіднішими. На жаль, «сьогодні дуже поширеною є точка зору, згідно з якою першочергове значення в питаннях розвитку і розміщення продуктивних сил повинне надаватися таким економіко-технологічним критеріям, як швидкість обігу капіталу, рівень прибутку, можливість розвитку експортно-орієнтованих та імпортозаміщувальних виробництв» [84]. За високого рівня економічного розвитку і добробуту на перший план виходять умови праці та екологічна шкідливість виробництва, що можна пояснити за допомогою піраміди потреб А. Маслоу. Важливою складовою, яка характеризує ресурсний потенціал регіону, є рівень розвитку інфраструктури, а особливо співвідношення рівнів розвитку економіки взагалі та інфраструктури зокрема. Багатоаспектність поняття «інфраструктура» створює значні методологічні труднощі за її дослідження. Слушною є думка, що «успішне виконання регіоном функцій, що випливають з його спеціалізації, напряму залежить від того, якою мірою досягнуті і правильні співвідношення між галузями спеціалізації та допоміжними інфраструктурними виробництвами». Наприклад, для посиленого втілення спеціального режиму інвестування надання одних пільг 195 може бути недостатньо, як це виявилося на перших етапах втілення відповідного режиму в Китаї: постала потреба в державних вкладеннях у створення необхідної інфраструктури. До виробничої інфраструктури регіону зазвичай відносять всі види транспорту, об’єкти паливно-енергетичного забезпечення, засоби зв’язку та інформатики, об’єкти комунального обслуговування і природоохоронного призначення. В умовах перехідної економіки необхідна розробка спеціальних заходів щодо адаптації розвитку виробничої інфраструктури регіону до умов ринкової економіки, оскільки великомасштабні перетворення у виробничій сфері обов’язково впливають на відносини розподілу, обміну і споживання. У зв’язку з цим постають додаткові вимоги до інфраструктури, яка забезпечуватиме рух ресурсів та продуктів, пов’язаних з регіоном. Очевидно, що низький розвиток інфраструктурних елементів суттєво сповільнює подальше економічне зростання в регіоні. Високий рівень розвитку інфраструктури як важлива передумова ефективності капіталовкладень, і, відповідно, додатковий чинник зацікавленості потенційних інвесторів є серйозною базою подальшої стабілізації економіки і зростання обсягів виробництва та його якості. Роль інфраструктури в економічному розвитку регіону підкреслює також і той факт, що в офіційно ухваленій в Україні «Програмі заохочення іноземних інвестицій» пріоритетними сферами іноземного інвестування є, зокрема, транспортна інфраструктура, зв’язок, соціальна інфраструктура (мережа оздоровчих курортно туристичних комплексів, рекреаційних об’єктів, готельних комплексів тощо). Базовою складовою ресурсного потенціалу регіону є природно- ресурсний потенціал. Він є визначальним чинником формування спеціалізації економіки регіону в рамках господарського комплексу країни, передумовою формування територіально-виробничих комплексів. Проте, за невисокого рівня соціально-економічного розвитку регіону формування структури його економіки може бути спрямованим на зосередження 196 спеціалізації в галузях первинного виробництва, оскільки підприємства цих галузей порівняно неважко організувати і їхня продукція знаходить збут, хоча й не завжди за високими цінами. Така політика в перспективі може призвести до формування регіону як сировинного придатку, повної його залежності від рівня ресурсних цін, а після вичерпання ресурсів - до невизначеності перспектив подальшого розвитку. У складі природно-ресурсного потенціалу потрібно виділяти екологічний потенціал, оскільки вже сьогодні, й особливо у перспективі, екологічна ситуація в регіонах визначатиме можливості розвитку і розміщення продуктивних сил та рівень сприятливості територій для проживання і життєдіяльності людей. Окремо потрібно говорити про геополітичний потенціал регіону. За умови перетворення регіонів на активних суб’єктів економічних відносин в умовах ринкової економіки, становлення їх як суб’єктів міжнародних економічних відносин геополітичний потенціал стає вагомим чинником розвитку регіонів, оскільки має суттєвий вплив на їхні можливості щодо транскордонного та міжрегіонального співробітництва. На сучасному етапі дедалі більшого значення і пріоритетності у складі ресурсного потенціалу регіону набуває людський потенціал. Це дуже складне поняття, яке характеризується чисельністю населення, режимом його відтворення, статево віковою структурою, особливостями системи розселення, рівнями урбанізації, рівнями освіти і професійної кваліфікації, доходів та витрат, життєвим рівнем населення, забезпеченістю соціальними послугами тощо. Роль людського потенціалу як чинника регіонального розвитку і надалі зростатиме, що вимагає вироблення і впровадження механізмів його зміцнення. Принципово важливим як з наукової, так і з практичної точки зору є кількісна оцінка ресурсного потенціалу регіону. Теоретично величину ресурсного потенціалу регіону можна визначити за формулою [48] RPR = Σn i=1 Ri , (4.8) де Ri - величина i-го компоненту ресурсного потенціалу регіону; n - кількість компонентів ресурсного потенціалу регіону. 197 Проте, враховуючи поліструктурність ресурсного потенціалу регіону як об’єкта оцінки, практична реалізація цього завдання на даному етапі (а очевидно взагалі) є неможливою. Це обумовлено тим, що більшості його складових дуже важко дати кількісну оцінку. Як правило, дослідники пропонують методики для оцінки окремих складових ресурсного потенціалу, зокрема, виробничого, інфраструктурного, природно ресурсного тощо. А узагальнення цих оцінок передбачає застосування експертного методу, виходячи з мети конкретного дослідження. Забезпечення високого рівня ресурсного потенціалу регіонів можливе лише на основі запровадження планово-прогнозних механізмів щодо його розвитку. Зокрема це вимагає розроблення в рамках регіональних стратегій соціально-економічного розвитку стратегій зміцнення ресурсного потенціалу регіонів та підвищення їхньої конкурентоспроможності. Ці стратегії мають забезпечити: - створення економічних, організаційних та нормативно-правових передумов реалізації основних принципів сталого розвитку регіонів; - здійснення реструктуризації економіки регіонів на основі запровадження інвестиційно-інноваційної моделі з урахуванням особливостей їхнього потенціалу; - широкий розвиток підприємництва, насамперед малого та середнього бізнесу як головного чинника соціально-економічного розвитку регіонів, підвищення зайнятості населення, наповнення місцевих бюджетів; - зміцнення економічної інтеграції регіонів завдяки максимально ефективному використанню їхніх конкурентних переваг; - сприяння всебічному розвитку людського потенціалу завдяки стабілізації та поліпшенню демографічної ситуації, досягненню продуктивної зайнятості населення, високому рівню розвитку соціальної інфраструктури; - розбудова та модернізація інфраструктури регіонального розвитку для підвищення інвестиційної привабливості регіонів, поліпшення умов запровадження передових інноваційних технологій; - вдосконалення системи охорони довкілля та використання природних 198 ресурсів, механізмів та інструментів вироблення та реалізації на регіональному рівні екологічної політики [1]. Україна від початку свого існування як незалежної держави мала потужний виробничий потенціал: багатогалузевий промисловий та сільськогосподарський комплекси, розвинену транспортну мережу. Однак відсутність у минулому власної виваженої стратегії формування та нарощення виробничого потенціалу регіонів призвела до значних диспропорцій у територіальній структурі економіки, неефективного використання територіального поділу праці, природно-ресурсного, трудового та наукового потенціалів регіонів, до надмірного забруднення навколишнього природного середовища. Десятирічна економічна криза, що характеризувалася значним зменшенням обсягів виробництва, завдала сильного удару по виробничому потенціалу всіх регіонів. Однак спад виробництва був дуже диференційованим через різний ступінь адаптованості окремих галузей до нових економічних умов, надання державної підтримки переважно базовим галузям, що мають високий ступінь територіальної локалізації, недостатній рівень внутрішньої кооперації виробництва між регіонами України тощо. На сьогодні існує суттєва регіональна диференціація за потужністю виробничого потенціалу та можливостями його адаптації до ефективного функціонування в умовах запровадження інноваційної моделі розвитку. Так, тільки в шести регіонах (Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій, Харківській (області та м. Києві) у 2005-2008 рр. було зосереджено 48,4 % основних засобів країни, 52,6 % виробництва валової доданої вартості (ВДВ), 65,4 % виробництва промислової продукції, 49,2 % обсягу інвестицій в основний капітал. Зберігаються суттєві відмінності між регіонами за структурою виробництва ВДВ, яка в усіх регіонах (крім м. Києва) не відповідає сучасним стандартам розвинених національних європейських економік. Водночас в усіх регіонах суттєво зросла питома вага сфери послуг, проте структура і якість послуг 199 залишається невисокою. Значні зміни відбулися також у промисловому секторі економіки регіонів. Економіку значної частини регіонів сьогодні визначають одна-дві галузі, що є сировинними або виробляють проміжну низькотехнологічну продукцію. Основою зростання виробничого потенціалу є інвестиції в основний капітал. У ринкових умовах надходження інвестицій до того чи іншого регіону не залежить від централізовано ухвалених рішень, а визначається конкурентними можливостями регіональних систем і перспективами їх нарощування. Підприємницький капітал спрямовується насамперед в регіони, які мають краще розвинену інфраструктуру й сприятливіший клімат для підприємницької діяльності. Україна яскраво ілюструє твердження про те, що інвесторів не приваблюють регіони, величина ВВП яких порівняно невелика. За розрахунками вчених з Інституту Реформ, динаміка інвестицій в основний капітал майже повністю збігається з динамікою загального обсягу валової доданої вартості, але при цьому якщо розрив між окремими регіонами за обсягом валової доданої вартості сягає 8-11 разів, то відповідний розрив за величиною інвестицій є суттєво більшим і перевищує 10-15 разів. Близькою до вітчизняних є динаміка іноземних інвестицій. Проте щодо останніх розриви між рівнями даного показника в окремих регіонах тут є ще значнішими. Якщо за обсягом прямих іноземних інвестицій в розрахунку на одну особу різниця між окремими регіонами складає 40 разів, то за загальним обсягом цього показника міжрегіональний розрив перевищує 100 разів. Співставлення обсягів внутрішніх та іноземних інвестицій в окремих регіонах України з обсягами їхнього експорту дає підстави дійти висновків, що інвестиційна діяльність значною мірою спрямована на розвиток інвестиційного потенціалу тих регіонів, де цей потенціал зосереджено в первинному виробництві [34]. Одним з найважливіших чинників розвитку регіонів є інфраструктура. На думку вчених з Інституту Реформ, які розробили структуру і розрахували 200 значення рейтингів інвестиційної привабливості регіонів України, рівень розвитку інфраструктури є ключовим чинником успішного економічного зростання. Частки ринкової та фінансової інфраструктури, за їхніми розрахунками, у формуванні кінцевого значення узагальнювального рейтингового балу інвестиційної привабливості складають по 25 %. Розрахований Інститутом Реформ регіональний рейтинг розвитку ринкової та фінансової інфраструктури свідчать, що розбіжності між окремими регіонами за рівнем розвитку різних складових інфраструктури є дуже значними. Зокрема якщо говорити про фінансову інфраструктуру, то на тлі таких високорозвинених у фінансовому плані регіонів, як м. Київ, АР Крим, Дніпропетровський, Донецький, Запорізький, Львівський, Одеський, Полтавський та Харківський фінансова інфраструктура таких регфіонів, як Вінницький, Житомирський, Закарпатський, Кіровоградський, Рівненський, Сумський, Хмельницький і Чернівецький є просто непомітною [34]. Розбудова виробничої, транспортної і ринкової інфраструктур разом із загальною реструктуризацією економіки, сприянням розвитку малого підприємництва та реалізацією інноваційної політики в регіонах є основними напрямами діяльності центральних і місцевих органів влади щодо розвитку виробничо економічного потенціалу. Забезпеченню реалізації цих напрямів сприятиме вжиття заходів щодо: - розширення галузевої спеціалізації економіки регіонів; - створення на сучасній технологічній базі переробних галузей промисловості в кожному регіоні; - екологізації виробництва, впровадження у виробництво нових мало- і безвідходних технологій; - виведення з експлуатації або перепрофілювання виробничих потужностей, що справляють негативний вплив на навколишнє природне середовище; - формування регіональної інфраструктури підтримки та розвитку підприємництва, зокрема розвиток мережі консультативних, юридичних, 201 бухгалтерських, маркетингових фірм, бізнес-інкубаторів, головними завданнями яких мають бути: забезпечення доступу до необхідної інформації, консультативні послуги з питань стану товарного ринку, управління підприємством, підготовки кадрів; - створення сприятливих фінансово-кредитних умов для підприємницької діяльності, розвиток небанківського фінансового сектору у вигляді регіональних кредитно-гарантійних установ, фондів сприяння розвитку підприємництва, страхових, інноваційних та інвестиційних фондів; - забезпечення належного фінансування заходів регіональних програм розвитку малого підприємництва; - завершення приватизації підприємств, спроможних адаптуватися до функціонування в ринковому середовищі, перепрофілювання приватизованих підприємств згідно з планами приватизації; - пошук та освоєння нових ринків збуту виробленої продукції, зростання наукоємного експорту; - розвиток інфраструктури регіональних і міжрегіональних товарних ринків, бірж, оптових ринків, аукціонів тощо; - подальше здійснення земельної реформи і вдосконалення земельних відносин з урахуванням місцевих природно-географічних та соціально- економічних особливостей і потреб, забезпечення персоніфікованого обліку земельних ділянок, інших об’єктів та прав власності; - формування інфраструктури ринків землі, іншого нерухомого майна, насамперед вторинного, та забезпечення її функціонування, створення умов для розвитку конкуренції, забезпечення прозорості операцій та зменшення інвестиційних ризиків на цих ринках; - законодавчо-нормативне забезпечення і ефективне управління комунальною власністю, - удосконалення економічного механізму охорони довкілля та використання природних ресурсів; - запровадження прогнозування та планування розвитку виробничого 202 потенціалу. Необхідність інтеграції України у високотехнологічне конкурентне середовище зумовила завдання формування інноваційної моделі розвитку, в якій роль головного джерела довготривалого економічного зростання відіграють наукові надбання та їх технологічне застосування [85-88]. Водночас інноваційна модель розвитку має розглядатися як інструмент формування засад інформаційного суспільства в Україні. Реалізація інноваційної стратегії економічного зростання потребує прискореного розвитку високотехнологічних виробництв, спроможних виробляти наукоємну продукцію з високою доданою вартістю, формування експортного потенціалу цих виробництв, підвищення технологічного рівня підприємств завдяки прогресивним вітчизняним і світовим науково- технічним досягненням. Підвалини інноваційної моделі розвитку регіонів мають бути закладені у процесі структурної перебудови їхньої економіки. Структурна перебудова в регіонах має базуватися на активнішому управлінні інвестиційними та інноваційними процесами, розбудові виробничої, транспортної і ринкової інфраструктури, формуванні сприятливого інвестиційного та підприємницького середовища тощо. Політика акумуляції інноваційних ресурсів та їх використання має орієнтуватися на вибір нових конкурентоспроможних технологій, будівництво нових або модернізацію діючих об’єктів, організацію випуску нової продукції та її збуту з урахуванням кон’юнктури ринку. Таким чином можна забезпечити істотне підвищення конкурентоспроможності українських регіонів, змінити сировинний вектор їхнього розвитку, сформований на етапі забезпечення макроекономічної стабілізації. Перехід до інноваційної моделі розвитку регіональної економіки дозволить стабілізувати та забезпечити сталий розвиток економіки держави в цілому з максимальним врахуванням та використанням місцевих природних, сировинних, інших особливостей регіонів, ефективно використати науковий, виробничий і ресурсний потенціал регіонів. Інноваційна спроможність 203 сьогодні є панівним чинником формування конкурентоспроможності регіонів у майбутньому, адже саме інновації дозволяють створити стратегічні переваги в найбільш конкурентних сферах. Спроможність ефективно використовувати інновації є найбільш дієвим інструментом підвищення продуктивності праці та залучення іноземних інвестицій. Регіони України мають дуже відмінні передумови для запровадження інноваційної моделі розвитку. Основний потенціал наукових кадрів і науково-дослідних установ зосереджений у шести найбільших містах, в яких розміщені регіональні відділення Національної академії наук України, - Київ, Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Львів та Одеса. Останніми роками особливо виділяються за своїм науковим потенціалом та стрімкою динамікою Київ та Харків. У Київській, Харківській, Дніпропетровській, Донецькій, Львівській та Одеській областях зосереджено 68 % організацій, які виконують наукові та науково-технічні роботи, і 73 % виконаних розробок. Лише у Харківській та Донецькій областях розташовано майже 20 % усіх промислових підприємств України, що впроваджували у виробництво інновації та понад 22 % підприємств, що випускали вперше в Україні нові види продукції машинобудування. Такий розподіл інноваційного потенціалу вимагає чіткої і скоординованої дії державних і регіональних органів влади щодо реалізації державної інноваційної політики. Для розроблення та ефективної реалізації інноваційної політики в регіонах першочерговими мають стати заходи щодо: - створення нових організаційних структур, що здійснюють інноваційну діяльність - технопарків, інноваційних центрів, бізнес- інкубаторів, які сприяють упровадженню нової техніки і технологій у виробництво; - організації діяльності лізингових компаній з постачання нової техніки, дослідного обладнання і унікального устаткування; - надання прямих державних субсидій і цільових асигнувань суб’єктам підприємницької діяльності; 204 - надання податкових пільг, спрямованих на стимулювання регіонального інноваційного розвитку; - організації управлінського консалтингу підприємств тощо. Важливим напрямом стратегії формування інвестиційно-інноваційного комплексу регіонів має стати розвиток інфраструктури ризикового фінансування, зокрема „exit”-фондів, що гарантують інвесторам випуск акцій за визначеною ціною через кілька років за умови, що підприємство досягне певних показників ефективності. Перспективним напрямом діяльності є формування регіональних інноваційних кластерів - комплексів підприємств (промислових компаній, дослідних центрів, наукових установ), органів державного управління, громадських організацій на базі територіальної концентрації мереж виробників, постачальників і споживачів, пов’язаних технологічним ланцюжком. Людський потенціал є основним стратегічним ресурсом і головним чинником економічного зростання в регіонах. Регіональна диференціація рівня розвитку людських ресурсів визначається відмінностями демографічних тенденцій, зайнятості населення та стану ринку праці, освітньо-кваліфікаційних характеристик трудового потенціалу, рівня матеріального та фінансового забезпечення населення, розвитку соціальної інфраструктури та системи забезпечення соціальними послугами тощо.
|