Регіональні банки розвитку створені в 60-х pp. у Азії, Африці, Латинській Америці для вирішення специфічних проблем і розширення співробітництва країн цих регіонів, що розвиваю і їй я.

Міжамериканській банк розвитку (МаБР, Вашингтон, створений у 1959 році).

Африканський банк розвитку (АфБР, Абіджан, створений у 1963 році) (Азіатський банк розвитку (АзБР, Маніла, створений у 1965 році) переслідують єдині цілі: довгострокове кредитування проектів розвитку відповідних регіонів, кредитування регіональних об'єднань. Загальною рисою цих банків є істотний вплив на їх діяльність розвинутих країн, яким належить значна частина капіталу банків і вони складають приблизно 1/3 їх членів. У регіональних банках розвитку встановлено єдиний принцип формування ресурсів, залучення позикових коштів у соціальні фонди, проводиться кредитна політика багато в чому за зразком групи МБРР.

Існують розходження у діяльності регіональних банків розвитку.

Вони визначаються різним рівнем економічного, культурного розвитку країн трьох континентів — Латинської Америки, Азії й Африки, особливостями їх історичних традицій.

Регіональні валютно-кредитні та фінансові організації західноєвропейської інтеграції являють собою складову частину її інституціональної структури. Вони мають на меті зміцнення інтеграції та створення економічної й валютної спілки (ЄС) відповідно до Маастрихтської угоді 1993 року, проведення погодженої політики стосовно країн, що розвиваються, асоційованим з ЄС.

МАР і МБРР переслідують багато в чому тіж самі цілі — надання позик/кредитів для пріоритетних, економічно й технічно об

грунтованих проектів у рамках національної економіки. Організації розрізняються за джерелами фінансових засобів і умовами надання капіталу. У той час як МБРР, що запозичає капітал в основному на фінансових ринках, надає позики на трохи більш пільгових, ніж звичайні комерційні банки, умовах (в основному країнам, що відповідають визначеним вимогам, а саме повертають кредити), то МАР, що отримує свій капітал з інших джерел, надає безвідсоткові кредити найбіднішим країнам (із щорічним прибутком на душу населення менш 805 дол. США на 1992 рік).

Структура МАР та ж сама, що й у МБРР. Адміністративну діяльність здійснює за сумісництвом персонал МБРР. Штат співробітників МАР розділений на чотири сектори: операції, фінансування, політика, планування й дослідження.

МАР має три основні джерела фінансування: прибутки МБРР, внески держав-членів, внески заможних краї-членів. А також повернення раніше наданих кредитів.

Один раз у три роки група країн-кредиторів (на сьогодні — 34 держави) призначає офіційних представників, що проводять консультації про чергове залучення коштів МАР.

Кожен профінансований МАР проект піддається політико-економічній експертизі з метою найбільш ефективного використання фінансової допомоги.

Переважна більшість сучасних міжнародних корпорацій мають форму ТНК. Розподіл міжнародних корпорацій на ТНК і БНК дуже умовний, оскільки у сучасних умовах найбільше значення має не те, капіталу скількох країн належить головна компанія корпорації, а глобальний характер її діяльності, інвестування і отримання прибутку. У цьому сенсі міжнародними можна вважати всі корпорації, що мають хоча б одну закордонну філію, створену на основі прямих інвестицій. Проте очевидно, що у число ТНК можуть у такому випадку потрапити і дуже невеликі фірми, що мають один єдиний підрозділ по той бік кордону. Насправді під ТНК прийнято розуміти лише дійсно великі міжнародні корпорації, що мають істотний вплив на світовий ринок товарів і фактори виробництва.

У 1974 році при Економічній і Соціальній раді ООН були створені Комісія з транснаціональних корпорацій і Центр по ТНК як її робочий орган, що стало свідченням визнання світовим співтовариством зростаючої ролі ТНК у міжнародній економіці. У мандат Комісії входили в числі іншого вивчення нового на той час феномена ТНК і розробка кодексу діяльності ТНК. Пізніше комісія була перетворена у підрозділ Конференції ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД).

Для нашої країни, що стала на шлях інтеграції у світове господарство і прагне створити відкриту економічну систему, участь у процесах руху капіталу і як імпортера, і як експортера є питанням стратегічно важливим. Сьогодні ж участь України в цих процесах важко назвати активною, а з позицій залучення закордонних капіталовкладень їй доведеться конкурувати з країнами, ринки яких виявляються зараз більш привабливими для інвесторів.

Тому залучення іноземних інвестицій в українську економіку є одним з найважливіших завдань, яке має бути в найближчі роки вирішене економічним керівництвом України. Звертання до закордонних джерел капіталу необхідне нашій країні з кількох причин:

-                   економічна криза і різке скорочення внутрішніх інвестиційних ресурсів роблять необхідним звертання до закордонних джерел фінансування як конкретних проектів у сфері виробництва, так і у бюджетної сфері (через збільшення зовнішнього державного боргу);

-                   залучені іноземними інвесторами в українську економіку сучасні технології здатні істотно підвищити конкурентоспроможність вітчизняного виробництва (що особливо важливо для зкспортноорієнтованих галузей);

-                   підприємства з іноземними інвестиціями, створюючи нові робочі місця, сприяють підвищенню рівня зайнятості населення України і зниженню соціальної напруги;

-                   конкуренція підприємств з іноземними інвестиціями зі «старими» українськими підприємствами на внутрішньому ринку може мати істотне значення в боротьбі з монополізмом;

-                   у довгостроковій перспективі «вбудовування» України у світовий цикл руху капіталу сприятиме інтеграції країни у світове господарство і знаходженню оптимальної «ниші» у всесвітньому розподілі праці.

   Зведений індекс американської біржи акцій AMEX (American Stock Exchange Index). Включає до своєї розрахункової бази акції більш ніж 800 компаній та інші цінні папери, які циркулюють на цій біржі. Розраховується з урахуванням вартості акцій, їх кількості та, що є особливістю цього індексу, при його розрахунку враховуються виплачеш по акціям дивіденди. Дивіденди розглядаються як реінвестовані суми, що дас змогу віддзеркалювати в індексі сумарний прибуток на акції. Базове значення індексу АМЕХ 100 встановлене за станом на 31.08.73 р.

Цей індекс був розроблений відомим видавництвом фінансових-новин корпорацією Standard and Poor's у 20-х роках минулого століття й спочатку включав лише 90 компаній (числа 500 у назві  індексу тоді ще не було), У сучасному вигляді він був сформований у 1957 році. На відміну від середніх фондових індексів Доу Джонса при розрахунку S&P 500 враховуються як ціни акцій, що входять до розрахункової бази, так і кількість акцій кожної компанії, які знаходяться в обігу па рийку, а отримане значення співвідносять з базовим значенням індексу (рівним 10), розрахованим для періоду 1941-1943 років. Іншими словами, якщо сьогодні індекс дорівнює наприклад 1200, то це означає, що середній курс акцій, включених до розрахункової бази індексу, збільшився у 120 разів (1200 : 10) в порівнянні з періодом 1941-1943 років.

На сьогодні S&P 500 віддзеркалює динаміку майже 70% капіталу, Інвестованого у ринок акцій США. За станом на 31 липня 2002 року акції 421 компаній цього індексу торгувались на Нью-Иоркській фондовій біржі (NYSE), 77 компаній - на ринку NASDAQ та 2 компаній - на Американській фондовій біржі (АМЕХ).

      Цей ринок за сукупним обсягом і вартістю в доларах перевершує сукупну торгівлю на усіх фондових біржах США. На відміну від торгівлі на біржах США основний обсяг на позабіржовому ринку припадає на облігації. При цьому обіг акцій складає приблизно одну третину від усього вартісного обсягу обігу акцій на ринках США. Традиційний шлях становлення компаній, що ростуть, - спочатку стадія позабіржового ринку,   потім перемішення на АМЕХ. Потім, коли зростання фінансового потенціалу фірми і привабливості у національному масштабі стануть відповідати визначеним вимогам, відбувається перехід на NYSE. Так було з акціями майже всіх сучасних корпорацій.

     Протягом багатьох років позабіржовий ринок акцій був практично ніким не керованим ринком цінних паперів, на якому ділери працювали із сумнівними цінними паперами- пошук кращої ціни був найчастіше утомливим і не завжди доцільні. У лютому 1971 року Національна асоціація ділерів по цінним паперам (National Association of Securities Dealers — NASD) - саморегульований орган позабіржового ринку - круто змінила положення, увівши систему автоматизованих котирувань — NASDAQ.

      Зниження процентних ставок і наявність негативних тенденцій на фінансовому ринку США у 2000-2002 роках стали одними з основних чинників, що забезпечили високу привабливість ринку облігацій. За даними Bond Market Association, обсяг емісії нових облігацій тільки за один перший квартал 2001 року досяг 960,9 млрд доларів, значно перевищивши показник за анало-гічний період 2000 року, рівний 643, 2 млрд доларів. Загальна вартість боргових зобов'язань, що знаходяться в обігу у США на 31 березня 2001 p., склала 17,9 трильйонів доларів, що є свідченням того, що ринок облігацій є одним

із ключових частин американської економіки. Для порівняння скажемо що, наприклад, у 1998 році ця цифра складала 4,03 трильйона доларів, а в 1970 - усього 503 млрд доларів.

     Незважаючи на різноманітність існуючих типів облігації, усим їм властива одна загальна якість - формально вони являють собою боргові зобов'язання, або, простіше кажучи, боргові розписки, у яких емітент облігацій зобов'язується повернути запозичену суму в заздалегідь визначений термін. Крім того, за користування цими грошима емітент облігацій виплачує їхньому утримувачу винагороду за фіксовою процентною ставкою за час всього терміна
володіння облігаціями. Стосовно до облігацій загальна сума, що підлягає поверненню, звичайно називається або «основною сумою позики», або «номінальною вартістю». Дату повернення позики також називають «датою погашення», ставку відсотка по облігації називають «купоном», а період, протягом якого облігація має ходіння, називають «терміном обігу».

      Купуючи акції корпорації, інвестор стає частковим співвласником бізнесу цієї корпорації. Якщо корпорація процвітає, утримувач й звичайних акцій має дохід від зростання ринкових цін на ці акції, від можливого підвищення дивідендних виплат, що, з одного боку, безумовно, добре. Але з іншого боку, ставши співвласником бізнесу, утримувач простих акцій бере на себе ризик, пов'язаний із можливими невдачами у бізнесі даної компанії. При погіршенні
економічної ситуації акції компанії можуть знизитись в ціні, може бути припинена виплата дивідендів і, нарешті, компанія може просто збанкрутувати (як це було характерно для 2000 і 2002 років).

1.  Збереження капіталу.

2.   Накопичення капіталу.

3.  Одержання поточного прибутку.

   Для досягнення цих цілей інвестори вдаються до різноманітних стратегій. До таких стратегій відносяться:

-  стратегія довгострокового володіння;

-  стратегія отримання високих прибутків на інвестований капітал;

- стратегія довгостроковою зростання інвестицій;

-  агресивне керування портфелем акцій;

-  стратегія спекуляції.

      Існує багато думок із приводу того, які показники необхідно розглядати при оцінці акцій. Одні дослідники (зк, наприклад, С. Коттл, Р.Ф. Мюррей, Е.Ф. Блок («Аналіз цінних паперів» Грэма і Додда. — М.: Олімп-Бізнес, 2000 р.) вважають що для характеристики звичайних акцій достатньо трьох основних показників: прибуток на акцію, розмір дивідендів на акцію і ціна акції. У інших цей список настільки великий, що викликає серйозні труднощі при збиранні даних про компанію для проведення аналізу її акцій.

     Ми вважаємо, що при аналізі акцій, що торгуються на американських біржах, не варто заглиблюватися в дослідження компанії, її продукції, перспектив розвитку тощо. У цьомх питанні можна довіриться думці аналітиків, що відслідковуючі, цю компанію й оцінюють її звичайно за 4-рівневою шкалою:

Strong Buy - активно купувати;

Buy - купувати;

Hold - держати;

Sell - продавати.

     При цьому не обов'язково, щоб усі аналітики одностайно виставляли компанії вищий рейтинг — «Strong buy». Важливо, щоб не було рейтингу «Sell»- Всі інші, аж до 100% «Hold», - припустимі для того, щоб переходити до більш докладного дослідження акцій. Рейтинг «Sell» - цє як червоний прапорець для інвестора. Якщо якийсь аналітик виставив акціям цей рейтинг, це означає, що, здійснивши детальне дослідження компанії, він виявив тривожні
ознаки або які-небудь негативні тенденції, що можуть призвести до обвалу акцій. Тому ми рекомендуємо не розглядати такі акції як претендентів на інвестування.

Звичайні акції прийнято розподіляти на декілька великих груп, що розрізняються між собою за ступенем схильності 11 до різноманітних фінансових ризиків, несприятливих економічних умов,за рівнем прибутковості, характеру і стабільності прибутку компанії та ін. Причому кожна з таких груп може

об'єднувати в собі компанії, що представляють різноманітні сектори економіки, хоча, з іншого боку, дві компанії, що працюють в одній і тій же індустрії можуть належати до різних груп акцій. Отже, усі звичайні акції підрозділя-
ються на такі основні групи:

-  першокласні акції (blue chips);

- дохідні акції;

- акції зростання;

- спекулятивні акції;

- оборонні акції.

1.  Довірити свої кошти інвестиційному фонду. Цей шлях набільше підходить для інвесторів, що не мають можливості або просто не бажають регулярно займатися аналітичною роботою. Існує велика кількість фондів, які спеціалізуються на різноманітних галузях економіки і стратегіях керування інвестиціями, тому інвестор має можливість вибору фонду, який відповідає його інвестиційним цілям і рівню фінансового росгу.

2.  Шлях спрямованих інвестицій, який полягає в тому, що інвестор купує значний пакет акцій обраної компанії з метою розвитку її діяльності, можливого перепрофілювання або просто продажу компанії. Цей шлях потребує наявності в інвестора значних, матеріальних коштів.

3.  Створення власного інвестиційного портфеля з тих фінансових інструментів, які інвестор вважає доцільними — звичайних акцій, облігацій та ін., і самостійне керування цим портфелем.

У цій главі ми зупинимося на особливостях інвестування у звичайні акції.

У даний час у зв'язку із широким розвитком міжнародних економічних зв'язків інвестор, який мас вільні кошти і бажає вигідно їх розмістити, може діяти різними методами.

    По-перше, він може сформувати портфель інвестипій з інструментів національних емітентів, що номіновані у національній валюті. До них відносяться шнні папери держави, регіональних і місцевих органів влади, акціонерних товариств, а також депозити у національній валюті.

Перевагами такого підходу до формування портфеля інвестицій е:

- можливість одержання достатньо повної інформації про емітентів;

-можлнвісіь мато власну статистику фондового і грощового ринків;

-використання тільки національної валюти, шо виключає ризик валютного обміну;

-відсутність додаткових витрат, пов'язаних із інвестуванням за кордоном;

- можливі податкові та інші переваги для інвесторів-резидентів
у порівнянні з інвесторами-нерезидентами.

     У той же час такий підхід не дозволяє диверсифікувати інвестиції для зменшення ризику при падінні прибутковості національних активів фондового і грошового ринків, а також одержати більш високу прибутковість у порівнянні з прибутковістю національного ринку. Крім того, у даний час практично кожний національний ринок унаслідок присутності на ньому іноземних Інвесторів неминуче стає частиною світового ринку інвестицій із усіма
позитивними і негативними наслідками.

    По-друге, у портфель інвестицій можна включити цінні папери іноземних емітентів, номіновані в національній валюті які торгуються (купуються і продаються) на національному ринку. Наприклад, японські або американські компанії, яким для фінансування своєї діяльності необхідні швейцарські франки, випускають, на швейцарський ринок свої облігації, номіновані у швейцарських франках. Іншим прикладом є американські депозитарні розписки (American Depository Receipts (ADR).

Генеральна угода з тарифів та послуг регулює застосування країнами-членами СОТ заходів в галузі торгівлі послугами. Такі заходи включають закони, нормативні акти, адміністративні правила та рішення, що стосуються придбання, оплати чи використання послуг чи присутності іноземних постачальників послуг.

Дія положень ГАТС розповсюджується на заходи державних органів всіх рівнів (центральних, реґіональних та місцевих урядів або органів влади) та недержавних органів (незалежних агенцій, комісій, органів самоврядування тощо), які виконують функції делеговані органами державної влади. Це положення є виключно важливим, оскільки в сфері послуг реґіональні та місцеві органи влади багатьох країн мають ширшу компетенцію, ніж центральні.

Як зазначалось раніше, основу ГАТС складають:

―  зобов’язання загального характеру, багато з яких прямо та автоматично розповсюджуються на всіх членів СОТ та на всі послуги;

―  специфічні зобов’язання, тобто конкретні зобов’язання країн, прийняті в результаті переговорів, дія яких обмежується тими секторами та операціями, щодо яких країни прийняли на себе зобов’язання стосовно забезпечення доступу на ринок та національного режиму (розклади специфічних зобов’язань країн в секторі послуг є невід’ємною складовою ГАТС);

―  декілька додатків, які охоплюють конкретні сектори (телекомунікації, фінансові та авіатранспортні послуги) чи пов’язані з торгівлею питання, такі як переміщення фізичних осіб.

Основними загальними зобов’язаннями є забезпечення режиму найбільшого сприяння (ст. ІІ ГАТС) та прозорості (ст. ІІІ ГАТС). Крім того, є низка інших загальних зобов’язань.

―  взаємне визнання кваліфікацій, необхідних для постачання послуг (ст. VII ГАТС);

―  правила, що регулюють монополії та виключних постачальників послуг, інші види ділової практики, що стримують конкуренцію (ст. VIII та IX ГАТС);

―  забезпечення зростання участі країн, що розвиваються, у міжнародній торгівлі послугами (ст. ІV ГАТС) [11, с.195].

Успіх торговельних переговорів по товарах в рамках ГАТТ став очевидним на початку 80-х років перед Уругвайським Раундом багатосторонніх торговельних переговорів. Застосування в міжнародній торговельній системі значних скорочень ставок тарифів на промислові товари стимулювало динамізацію світового торговельного обміну та зростання сукупного світового доходу, а розвиток міжнародного торговельного права в ГАТТ зробив передбачуваним режим світової товарної торгівлі. На фоні цього, торгівлі послугами не приділялося належної уваги. Це можна пояснити декількома причинами. По-перше, на всіх попередніх етапах розвитку міжнародної торгівлі послуги розглядались лише як доповнення до торгівлі товарами та виробництва. По-друге, більшість сфер послуг жорстко регулювалися на внутрішніх ринках в протекціоністських цілях, а деякі з них були суспільними монополіями. По-третє, переговори щодо внутрішнього регулювання сфери послуг з метою елімінації перешкод для торгівлі сприймалися в більшості країн як загроза державному суверенітету.

Але в середині 1980-х років більшість урядів країн, особливо індустріально розвинених зіткнулися з проблемою загальноосвітнього економічного спаду, зростаючою інфляцією і загрозливими рівнями безробіття. Необхідність розвитку міжнародної торгівлі послугами стала актуальною проблемою. Уряди розраховували, що з ліквідацією перешкод для міжнародної торгівлі і забезпеченням експортерів послуг передбачуваною законодавчою базою в сфері торгівлі і інвестицій, активізація експорту автоматично буде стимулювати розвиток сфери послуг. А це, в свою чергу, сприяло би безінфляційному зростанню всередині країн, полегшуючи проблеми, пов’язані зі структурними зрушеннями, які на той час були необхідні для переходу до ресурсозберігаючих та наукомістких технологій.

В широкому сенсі багатостороння торговельна система являє собою певним чином систематизовану сукупність правил, виконувати які в торговельно-економічних відносинах з іншими членами СОТ зобов’язуються члени організації. Торговельна система за участю на сьогодні майже всіх країн світу створювалась з метою максимального сприяння лібералізації світової торгівлі та створення умов для недискримінаційного, прогнозованого та ефективного розвитку торговельно-економічних відносин між країнами. Зрозуміло, що ця система постійно вдосконалюється, або пристосовується до нових умов і тенденцій розвитку світового ринку. Необхідність такої роботи обумовлена як об’єктивними чинниками, такими як глобалізація світової економіки, поява нових виробництв та сфер діяльності, посилення нерівномірності економічного розвитку країн тощо, так і чинниками переважно суб’єктивного характеру, пов’язаними з експортного поведінкою країн, їх спробою порушити принципи недискримінаційності або прозорості в торгівлі, а також звичайного недосконалістю або недоопрацьованістю певних положень, норм та правил.

Крім організації поточної діяльності СОТ в сферу компетенції і її фахівців входить ідентифікація, оцінка та мінімізація потенційно-негативного впливу на розвиток міжнародної торгівлі вже існуючих проблем різного характеру і прогнозування, або краще сказати передбачення проблем, які можуть виникнути у членів організації і в цілому в світовій системі торгівлі в майбутньому.

Сучасні тенденції розвитку системи регулювання світової економіки обумовлюють більшу недискримінаційність, прозорість і прогнозованість торговельно-економічних відносин між державами, ніж на попередніх етапах розвитку міжнародної торгівлі. Національні економічні системи стають відкритішими для пропозиції іноземних товарів і послуг, залежними від кон’юнктури відповідних світових товарних ринків, об’єктивно інтегрованими в світовому торговельно-економічну систему. Тому уряди країн при розробці і впровадженні економічної стратегії, особливо торгової політики. Повинні враховувати тісний взаємозв’язок між процесами, які відбуваються в національній економіці та в глобальному економічному середовищі. В сучасних умовах держава не може досягти цілей соціально-економічного розвитку без виваженої торгової політики, реалізація якої передбачає застосування урядами комплексу інструментів зовнішньоторговельного регулювання.

На попередніх етапах розвитку міжнародної торгівлі національні торгові політики були менш взаємозалежними і практично повністю визначались політикою національних урядів, які віддавали перевагу або протекціонізму, або вільній торгівлі, а точніше — лібералізації торговельного режиму. Відповідно до цього в міжнародних торговельно-економічних відносинах прийнято відокремлювати два основні типи зовнішньоторговельних політик — ліберальну та протекціоністську. Ліберальна торгова політика уряду спрямована на розширення свободи економічних дій і зняття обмежень на діяльність у сфері міжнародної торгівлі для національних господарюючих суб’єктів, а також спрощення доступу на внутрішній ринок для зарубіжних суб’єктів. Завдяки ліберальній торговій політиці стимулюється конкуренція, що, в свою чергу, викликає розвиток виробництва, прискорення науково-технічного прогресу та економічне зростання в довгостроковому періоді.

Однак, нерівномірність економічного розвитку країн, необхідність врахування в економічній стратегії національних інтересів, підвищення конкуренції на світових товарних і реґіональних ринках умовляють застосування урядами протекціоністських політик або окремих протекціоністських заходів.

    Вся історія формування і розвитку системи регулювання міжнародних торговельно-економічних відносин являє собою процес поперемінного превалювання ліберальних та протекціоністських тенденцій в формуванні національних торгових політик. Так, після підписання в 1947 р. Генеральної Угоди з тарифів і торгівлі і до кінця 60-х років в світовій економіці переважали тенденції лібералізації торговельних відносин між країнами. Але, починаючи з 70-х років почала проявлятися зворотня тенденція, коли країни стали активно застосовувати кількісні обмеження, підвищені ставки мита, субсидування національних виробників і експортів, інші нетарифні заходи.

Зрозуміло, що державне втручання і захист національної економіки завжди базується на конкретних економічних, соціальних і політичних цілях. Такими стандартними цілями є: зниження рівня безробіття та соціальної напруги в суспільстві; необхідність створення сприятливих умов для розвитку молодої або важливої для національної економіки галузі чи сфери діяльності; прискорення структурної перебудови, розвитку промисловості та експортних виробництв; стимулювання притоку прямих іноземних інвестицій; досягнення певних політичних цілей. Обґрунтуванням необхідності застосування протекціоністських заходів виступає, як правило, не одна ціль, а їх комплекс.

Після створення міжнародної торговельної системи, застосування на практиці положень ГАТТ, можливості національних урядів щодо застосування протекціоністських заходів були значною мірою обмежені. Але відомо, що саме внаслідок такий дій сільське господарство та виробництво текстилю і одягу практично вийшли з-під дії основних положень ГАТТ.

В документах ГАТТ була передбачена можливість застосування захисних заходів, обмежуючих імпорт певного товару. Так, Стаття ХІХ «Надзвичайні дії щодо імпорту окремих товарів» дозволяє країнам застосовувати обмеження імпорту з метою захисту специфічних видів виробництва від непередбачених або несподіваних обставин, які виникли в результаті заходів щодо лібералізації торгівлі. [с.466-467]

Згідно цього країна-імпортер може застосовувати захисні заходи по відношенню до певного товару (включаючи відкликання або зміну тарифної поступки або часткове припинення виконання зобов’язання, у тому числі і в рамках преференційних угод) після встановлення того, що імпорт товару збільшується у значних обсягах, збільшення імпорт відбулось в результаті непередбачених обставин та спричиняє або загрожує спричинити серйозну шкоду вітчизняним виробникам аналогічних чи безпосередньо конкуруючих товарів.

 Сучасний розвиток світового виробництва і торгівлі вимагає чіткого розуміння правил визначення походження товару. Вільний обмін продукцією, сировиною та комплектуючими між країнами робить важчим можливість визначення походження. Необхідність урядів застосовувати широке коло інструментів торгової політики щодо інших країн вимагає розробки чітких правил визначення походження товару.

Правила визначення походження використовуються урядами імпортуючої країни для визначення країни, в якій товари були вироблені. Революційні зміни, які мають місце в сферах телекомунікації і транспорту надають можливість виробникам залучати ресурси, що застосовуються при виробництві кінцевої продукції з інших країн, де існує більш кваліфікована робоча сила, дешевші ресурси, розвинена інфраструктура. Тенденція залучення ресурсів з різних країн в подальшому призводить до обходження тарифних і інших бар’єрів в торгівлі, що застосовуються до товарів, що імпортуються в країну.

Дійсно, майже вся продукція, що продається на світовому ринку, вироблена в більш ніж одній країні. Це стосується як товарів народного споживання, так і складних машин і обладнання, що використовується для їх виробництва.

Наприклад, при виробництві взуття, часто трапляється, що шкіра або синтетична тканина вироблені в одній країні, пофарбовані в другій, а кінцевий товар вироблений в третій країні.

В Статті VI "Антидемпінгове та компенсаційне мито” ГАТТ зазначено, що сторони визначають, що демпінг, через "які товари однієї країни потрапляють на ринок іншої країни за вартістю меншого, ніж нормальна вартість товарів. Повинен осуджуватися, якщо він спричиняє матеріальну шкоду чи створює загрозу матеріальної шкоди промисловості, створеній на території сторони, чи значно затримує створення вітчизняної промисловості”. [ГАТТ, с.444] Товар вважається об’єктом демпінгу тоді, кили він вводиться в торговельний обіг іншої країни за ціною нижчою, ніж його нормальна вартість. При чому, ціна товару, що ввозиться на митну територію країни, вважається нижчою за його нормальну вартість, якщо вона:

-         нижче ціни, за якою зазвичай реалізуються подібні товари, призначені для споживання в країні-експортері;

-         у разі відсутності такої ціни, якщо ціна імпортованого товару менша найвищої ціни, що зазвичай встановлюється на аналогічні товари, які експортуються до будь-якої третьої країни, або менша вартості виробництва даного продукту в країні походження з урахуванням загальноприйнятих витрат реалізації та прибутку.

Компенсаційне розслідування вважається повністю завершеним після припинення накладення компенсаційного мита та публічного повідомлення про це.

Повернемося до восьмого етапу проведення компенсаційного розслідування. На цьому етапі компетентним органом влади імпортера може визнати за можливе припинити процедуру розслідування. Підставами для цього можуть бути:

-         недостатні докази факту надання субсидії або заподіяння шкоди;

-         дія правила de minimis, тобто обсяг субсидії є менше 1% вартості імпорту товару;

-         незначний фактичний чи потенційний обсяг субсидованого імпорту або шкоди національним виробникам.

Розглянемо правила застосування компенсаційного мита на імпортований субсидований товар. Згідно Статті VI ГАТТ "Антидемпінгове та компенсаційне мито” термін "компенсаційне мито” повинен означати "спеціальне мито, яке стягується х метою усунення дії будь-якої дотації чи субсидії, наданої, прямо чи опосередковано, на виробництво, виготовлення чи експорт будь-якого товару”. [ГАТТ с.445] А Стаття 10 "Застосування Статті VI ГАТТ 1994” Угоди про субсидії і компенсаційні заходи вимагає, щоб країни-члени СОТ вживали всіх необхідних заходів для забезпечення того, щоб накладення компенсаційного мита на товар, що імпортується, відповідало вимогам Статті VI ГАТТ 1994 та умовам Угоди СКЗ. Такими обов’язковими вимогами щодо застосування компенсаційного мита є:

-         проведення спеціального компенсаційного розслідування у відповідності із правилами і процедурами, визначеними Угодою СКЗ;

-         доведення фактів наявності субсидованого імпорту, шкоди вітчизняній промисловості і причинно-наслідкового зв’язку між субсидованим імпортом і нанесеною шкодою;

-         розмір мита не повинен перевищувати суму дотації або субсидії, щодо яких було визначено, що вони прямо чи опосередковано надавалися на виробництво або експорт товару в країні походження або експорту.

Добровільне обмеження експорту, по-перше, не є добровільними, оскільки вводиться під загрозою застосування імпортером санкцій такого характеру, економічні та політичні наслідки яких будуть неприйнятними для країни-експортера; по-друге, фактично є обмеженням імпорту товарів, перенесеним з кордонів імпортуючої країни на кордони країни-експортера; по-третє, є однією з форм обмежувальної ділової практики; по-четверте, порушує принцип недискримінації в торгівлі. Оскільки ДЕО стосувались імпорту тільки з певних країн, то вони порушували правило недискримінаційного застосування обмежень.

Використання таких "сірих” або "тіньових” заходів (названих так тому, що ДЕО не мають правового закріплення в ГАТТ) деякими розвинутими країнами, наприклад США і членами Європейського Союзу, збільшилося в останні три десятиріччя. Уряди цих країн в деяких випадках самі спонукали або підтримували ініціативу галузей щодо застосування добровільних експортних обмежень і співпраці таким шляхом зі своїми партнерами в експортуючих країнах на взаємовигідних умовах. Експертами СОТ підраховано, що в 1995 році, коли СОТ розпочала роботу, існувало понад 200 двосторонніх та багатосторонніх угод щодо ДЕО. Вони стосувались широкого спектру товарів, починаючи з сільськогосподарських продуктів (як яловичина), простих товарів (таких як шкіра і хутро, глиняний посуд, порцелян) і до складних виробничих товарів (телевізійні устаткування, автомобілі). [1, с.135]

Державну торгівлю слід відрізняти від державних закупок, при яких товари, вироблені місцевими виробниками або імпортні купуються урядовими зацікавленими організаціями (міністерствами, департаментами, та іншими центральними органами уряду; організаціями, що керуються центральними органами, об’єднаннями та іншими місцевими органами влади тощо) для власного споживання, або для виробництва товарів (послуг) для продажу на внутрішньому ринку. При державній торгівлі імпорт товарів здійснюється головним чином з метою їх продажу на внутрішньому ринку, а продукція вітчизняного виробництва купується для продажу на внутрішньому ринку або для експортування.

Ще одна суттєва відмінність державних закупок та державної торгівлі в межах СОТ полягає в тому, що Угода про державні закупки є угодою з обмеженою кількістю учасників, і, на відміну від системи багатосторонніх угод, Члени СОТ та преденденти на членство не зобов’язані до неї приєднуватися. Державна ж торгівля, хоча і не регулюється окремою Угодою, є складовою частиною ГАТТ, а отже вимоги до неї є обов’язковими і багатосторонніми. В Статті XVII ГАТТ 1947 "Державні торговельні підприємства зазначається, що такі підприємства мають здійснювати будь-яку "купівлю чи продаж, керуючист винятково комерційними міркуваннями, включаючи ціну, якість, корисність, товарність, умови транспортування та інші умови купівлі чи продажу, і мають надавати підприємствам іншої сторони достатню можливість конкуренції за участь у такій купівлі чи продажу відповідно до звичайної діловоої практики” [ГАТТ, с.459]. Виключно важливим в цьому положенні є те, що регулювання державної торгівлі в рамках ГАТТ було націлене на зниження дестабілізуючого впливу на торгівлю державних торговельних підприємств. Навіть в випадку, коли метою уряду, діючого через державні торговельні підприємства не є внесення диспропорцій в міжнародну торгівлю, їх діяльність може вплинути на неї негативно. Наприклад, захист здоров’я суспільства, який обумовлює заснування і підтримання державної монополії на алкоголь і алкогольні напої, може серйозно вивести з балансу торгівлю цими товарами. Тому вплив на торгівлю з боку державних торговельних підприємств повинен перевірятися, аналізуватися і контролюватися. Однак основним недоліком цієї Статті ГАТТ була відсутність будь-якого чіткого визначення того, що таке державне торговельне підприємство, або що таке державна торгівля.

Стандарти і технічні регламенти мають різний вплив на розвиток міжнародної торгівлі. Наприклад, європейські і американські електроприлади мають різні види штепселів. Загальновідомо, що існує дві різних системи доступу до живлення електричним струмом, а це є розходженням стандартів. Сушарку для волосся з європейським штепселем можна було б продавати у Сполучених Штатах за умови її адаптації до розеток, що застосовуються в цій країні. Тому, європейські виробники сушарок для волосся, шукаючи доступ до ринку США (і навпаки), повинні адаптувати свою продукцію до існуючих на зарубіжних ринках стандартів. Але крім цього, продукція що експортується, повинна відповідати національному технічному регламенту, наприклад, по безпеці використання споживачами в межах окремих температурних показників. З торговельної точки зору, розходження в електричних системах, що виник de-factо бар’єр для торгівлі, є викликом системі стандартизації, у той час як розходження в технічних регламентах можуть призвести до de-jure бар’єра для доступу на зарубіжний ринок.